Сторінка
4

Розвідувальні служби в системі демократичного цивільного контролю

· допомога в плануванні діяльності оборонного комплексу держави;

· допомога в проведенні воєнних операцій. Війни четвертого покоління жорстко обмежені в просторі з надзвичайно агресивним супротивником, що ускладнює роботу і зменшує можливості розвідувальних служб. Злочинність, тероризм тісно переплітаються і стають частинами якогось оперативного середовища, що з’являється несподівано, швидко змінюється й створює структуру, яка знищує межу між миром і війною, цивільним і кримінальним, воєнним і невоєнним. Тому розвідка розширює коло розв’язуваних проблем і може порушити плани, мета яких — знищення системи національної і міжнародної безпеки;

· економічна розвідка. Збір і аналіз економічної інформації, виявлення критичних ситуацій в економічних відносинах, надання допомоги в прийнятті дипломатичних рішень;

· контроль за укладанням угод.

Без особливих повноважень, наданих службам розвідки, захищати державу було б досить складно. Інколи вимоги до захисту державної безпеки не відповідають поняттям громадських свобод і прав, наданих державою своїм громадянам. Тому прийняті рішення мають бути політично виважені та відповідати чинному законодавству. Адже держава встановлює необхідні правила та забезпечує обізнаність з ними суспільства, і мусить проконтролювати їх дотримання службами і внутрішньої, і зовнішньої розвідки.

Демократичний контроль над діяльністю розвідувальних служб

Уміння тримати під контролем інформацію є важливим і для авторитарної, і для демократичної держави. Але є інформація, яку можна здобути тільки з допомогою розвідувальної діяльності. Її дозоване і підконтрольне поширення — прерогатива спецслужб, тому їх часом звинувачують у тому, що вони — потенційна загроза для органів влади та демократії. Адже розвідувальні служби може бути використано як засіб тиску на владу. Тому так важливо встановити ефективний контроль над їхньою діяльністю.

Такий демократичний контроль передбачає розподіл відповідальності, а його зміст має бути закріплений у конституції. Тому на саміті ОБСЄ в Будапешті у 1994 р. було підписано Кодекс поведінки з воєнно-політичних питань безпеки, який передбачав «наявність демократичного політичного контролю над діяльністю воєнних та воєнізованих організацій, сил внутрішньої безпеки, включаючи розвідувальні служби та поліцію, як найважливішу умову стабільності та безпеки».

З метою встановлення статусу структур спецслужб держава зазвичай законодавчо визначає: основні цілі і завдання діяльності спецслужб; сферу їх відповідальності; рамки їх компетенції; систему організації їх діяльності та можливі обмеження; основні організаційні структури; взаємовідносини між службами розвідки та службами державної безпеки в рамках діяльності спецслужб загалом; можливість здійснення контролю над діяльністю спецслужб; механізми здійснення такого контролю і з боку виконавчої та судової влади, і з боку законодавчої влади; законодавчо затверджені права подання скарг у разі порушення прав і свобод.

Система демократичного контролю будь-якої держави обумовлюється її державним та політичним устроєм, історією та культурним спадком. Необхідно розробити механізми, що приведуть у відповідність законодавчі та конституційні традиції будь-якої держави, але різні держави мають неоднакові системи політичного устрою та досвід демократичного контролю. Тому не може бути єдиної моделі здійснення демократичного контролю, як немає і єдиної для всіх моделі демократичного контролю над діяльністю спецслужб.

Демократичний контроль здійснюють органи виконавчої, законодавчої та судової влади.

В цій системі контроль з боку виконавчої влади є визначальним. Виконавча влада несе відповідальність за здійснення контролю над діяльністю спецслужб, забезпечуючи її прозорість та можливість організації парламентського нагляду.

У деяких державах, переважно тих, що успадкували традицію британського цивільного права, головну увагу приділяють здійсненню контролю над діяльністю спецслужб з боку судової гілки влади, тоді як багато європейських держав надають перевагу законодавчому контролю. Парламентарії певних держав уповноважені здійснювати нагляд і вимагати звіту спецслужб, а деяких — мають можливість заслуховувати звіти про роботу спецслужб тільки у зв’язку із затвердженням бюджету на наступний рік, або не мають такого права зовсім [6]. Найбільше повноважень із здійснення нагляду за діяльністю спецслужб мають законодавці США та Німеччини, а Франція збирається надати такі повноваження.

У кількох державах створено інститут омбудсменів (уповноважених з прав людини) — Угорщині, Польщі, Великобританії, Новій Зеландії, Ізраїлі, Індії, Японії. Уперше ця інституція з’явилася у скандинавських державах. У США інститути омбудсменів представлені на федеральному і місцевому рівнях. Омбудсменів призначає парламент, якому вони підзвітні.

Важлива роль у цьому питанні відводиться контролю й відповідальності виконавчої влади.

Спецслужби є частиною урядових структур і мають діяти відповідно до політики уряду. Але дуже тісний зв’язок між політикою та спецслужбами може призвести до втручання у справи один одного. Є небезпека цілковитого підпорядкування політиками спецслужб, які можуть стати засобом утримання влади. Тому спецслужби мають бути убезпечені від зловживань високопосадовців, не належати до будь-яких партій, залишаючись поза політикою.

Відносини між структурами, що збирають та оцінюють розвідувальні дані, і структурами, що їх використовують у процесі підготовки державної політики у різних країнах, відмінні [7]. Наприклад, у США цикли діяльності спецслужб змінюються з приходом нових адміністрації та президента.

Щоб уникнути непередбачуваної реакції окремих особистостей у владних колах, визначають структурні функції, які залишаються незмінними за будь-якого уряду, адміністрації, і унеможливлюють неузгодженість дій, погане керівництво спецслужбами та обмежують їх самостійне функціонування. Головним джерелом зовнішнього керівництва спецслужбами є орган, що представляє владу. Він підпорядкований президентові або прем’єр-міністру. Функції структури мають бути однакові і в разі зміни уряду чи президента, й не має значення, який орган їх виконує, важливо, щоб доповіді керівників спецслужб надходили безпосередньо найвищим посадовим особам.

У сфері діяльності спецслужб інколи складається ситуація, за якої доводиться порушувати загальноприйняті принципи моралі або закон заради досягнення високої мети. Щоб таємність їхньої діяльності не спонукала до незалежних дій, необхідно створити чітку систему організації виконання завдань, яка перебуватиме під контролем замовників таємної інформації.

Спецслужби мають бути впевнені в легітимності своїх дій. Тому санкціонування засобів, з допомогою яких вони збирають інформацію, потребує упорядкування. Закони повинні регулювати дії зовнішньої розвідки із збирання інформації за кордоном, а також визначати дії внутрішніх спецслужб стосовно окремих громадян та приватної і суспільної власності. А контроль з боку виконавчої влади має щонайменше посягати на права спецслужб у збереженні необхідної конфіденційності та таємності, але водночас виявляти й недоліки (провали) в роботі та попереджати їх у майбутньому.