Сторінка
2

Українське дерев’яне будівництво, його постання та найстарші зразки

Збережеш зразки дерев’яних дзвіниць, особливо в Західній Україні, говорять про особливу давність архітектурних форм — більшу, як форми самих церков, біля яких вони стоять. Побудовані в монументальних формах, міцної конструкції, з довготривалого матеріалу (переважно дубового), вони не потребували частого ремонту, а тим більше знесення. Крім того, дерев’яна конструкція дзвіниць дозволяла частково вставляти новий матеріал, не змінюючи зовнішнього вигляду. Таким чином, архітектурні форми дзвіниць мінялися значно поволіше, як форми самих церков, затримуючи свій архаїчний замковий і цивільний характер. Отже, коли прийняти до уваги особливо давню традицію будівництва дзвіниць і ту консервативність, з якою мінялися архітектурні форми в дерев’яному будівництві взагалі та особливо у дзвіницях, дійдемо висновку, що збережені типи дзвіниць постали значно раніше XVI ст.

Конструкція дзвіниць буває двох родів: старша — рублена з брусів або віблеків (балки, оброблені лише з трьох боків), зложених у поземному положенні, й новіша, яка зустрічається частіше, — слупово-хрещата. В одному й другому випадкові ціла будова стоїть на грубих підвалинах, а ці останні — на камінні чи на цілому підмурованні.

Найстарші збережені дзвіниці Галичини — квадратової форми з «опасанням» чи «фартухом» (виступаючий дашок) в нижній частині, сильно похиленими до середини стінками, виступаючою верхньою частиною (поверхом) та високим пірамідальним перекриттям, часто — ламаною лінією даху (Потилич, Стара Сіль, Дрогобич, Верінь, Бусовисько, Курники). Такої самої форми бачимо вежі-дзвіниці, зарисовані на гравюрах Києва 1638 р., Кам’янця 1672 р., Клехова 1699 р., рисунках Бардієва XVIII ст. та ін. Така форма веж зустрічається в замковому будівництві Центральної Європи, що сягає часів готики, відома і в культурному дерев’яному будівництві Чехії, Шльонська, Словаччини XV — XVI ст.

Сильно звисаюча верхня частина дзвіниці та опасання при самій землі є, власне, характерною рисою оборонних веж. У цих виступах (у мурованих вежах — т. зв. аркатурний фриз) робилися отвори (діри), через які сипали на наступаючого ворога каміння, пісок, виливали гарячу воду, смолу тощо. Камінь, що кидався з отвору, падав на похилий дашок опасання (в мурованих вежах — похилий мур) і силою фізичного закону кута падіння відбивався від похилої площі та далеко досягав наступаючого ворога.

В еволюції (зміні) мистецьких форм часто бачимо таке явище, коли первісне практичне конструктивне значення втрачається, але залишається певна традиція, складається певна естетична уява про красу, й змінена форма живе ще довший час, втрачаючи, одначе, своє первісне практичне значення. Те саме сталося зі способами будови й формами дзвіниць. Не підлягає сумніву, що кожна доба світового мистецтва відбивалася на формах дзвіниць, але тому, що тип веж-дзвіниць був у нас усталений у добу готики, то наступні впливи ренесансу, барокко, рококо, ампіру викликали незначні зміни, головно в прикрасах, формах покриття, банях і деталях. Перетворюючи форму мурованого будівництва й різні стилістичні впливи, народ все-таки зумів дати оригінальні, своєрідні зразки власної мистецької творчості.

Основний тип дзвіниць, який ми окреслили вище, по мірі поширення на цілій Україні часто спрощувався, а розміри дзвіниць зменшувалися. Та разом із тим у руках народного майстра ця проста схема набуває незвичайно великої різноманітності форм. Пропорції мас безконечно міняються. Навколо будови з’являється опасання в кількох поверхах, і то різної величини (Тисьмениця, Старий Лисець, Курники, Ялове, Гукливе). Дуже міняються висота й форма даху. Але найбільше вигадливості й дотепу бачимо в «голосниках» (вікна під дахом дзвіниці). Їхня кількість міняється від 1 до 6 з кожного боку квадрату; вживаються також подвійні й потрійні вікна. Форма їх незвичайно різноманітна: квадратова, з напівкруглим, еліпсним чи шестикутним закінченням, трикутна, п’ятикутна, шестикутна, округла, еліпсна, у формі сегменту, півеліпса й т. д.

Квадратові дзвіниці, побільшуючи свої розміри й кількість поверхів, часами виростають у складні архітектурні композиції з широким опасанням, прекрасно різьбленими колонками та критими талерейками, які у свій час були поширені в міських будинках. Зразком таких розкішних будов можуть служити дзвіниці XVIII ст. в Печеніжині (пов. Коломия), Ясениці Замковій (пов. Самбір), а також на Волині, Київщині й Полтавщині.

Крім квадратових, відомий тип восьмигранних дзвіниць (Шумляни в Галичині) або квадратових в основі і восьмибічних у горішній частині з восьмигранним стіжковим накриттям (найбільше на Буковині й Гуцульшині).

В дальшому добовому розвитку з’являються вежі з банями безпосередньо на пірамідальному перекритті та бані з підбанками («вісімкою») різної форми в залежності від стилів (ренесанс, барокко, рококо, ампір) — так само, як і в самих церквах.

Намітити історичний розвиток церковного дерев’яного будівництва тим важче, що в різних місцевостях зустрічаються деякі відмінні типи будови, — зміна форм не скрізь наступала одночасно в залежності від світових стилів. Тому дуже давні типи будов часто мають рік заложення новіших часів (наприклад, у недоступних, глухих місцевостях у горах), тоді як в інших випадках дуже старі будови є зразком вже дальшої (новішої) еволюції форм. Можемо також вказати на* цілий ряд прикладів, коли дослідники, бажаючи відшукати первісні й найстарші типи, брали за головну їх ознаку примітивність і простоту форм, що часто залежать від соціальних і господарських відносин (коли певна громада чи фундатор, не маючи коштів на більшу будову, задовольнялися примітивною церквою) ; також непоказні (скажімо, однозрубні) церкви будовано в часи лихоліття, руїни, коли загалом матеріальні засоби нищилися. Тому для нас мають особливе значення ті недоступні закутки, де зберігся дуже давній, первісний тип будов, який служив основою для дальшої зміни форм в істеричному розвитку.