Сторінка
1

Діалектика суб'єкта і об'єкта пізнання. Пізнання і практика

Як бачимо, пізнання — це історично акумульований процес відображення об'єктивної реальності у свідомості людини у формі відчуттів, сприйняттів, уявлень, понять, ідей, гіпотез, теорій тощо.

Суб'єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична істота (колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності, (мову, категорії та ін.). Об'єктом пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не у формі споглядання первозданної природи, а у формі практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини. Об'єктом пізнання може бути й сама людина та її суб'єктивний світ.

У процесі пізнання з'являється знання. І те й інше (процес і його результат) мають не лише певний зміст, а й певні форми, які в остаточному підсумку обумовлені практикою. Тому відображення людиною об'єктивної реальності в процесі пізнання — це не пасивно-дзеркальний акт, як уже зазначалось, а активний, творчий процес її відтворення у свідомості людини. Без нього зникає об'єктивний зміст наших відчуттів, сприйняттів, думок і ми неминуче приходимо до суб'єктивного ідеалізму.

Людина, окремі люди (наприклад, вчені), що здійснюють дослідження та відкриття як суб'єкти пізнання, виступають у ролі членів певного суспільства, певної історичної епохи. У своїй пізнавальній та науково-дослідній діяльності вони виражають потреби певного суспільства, спираються на ту суму знань, якої досягло це суспільство, а також на ту культуру мислення, яку воно виробило.

На відміну від психології, теорія пізнання не розглядає особистих якостей людей, в думках яких здійснюються пізнавальний процес, особливості їх мислення. У гносеології суб'єкт береться в безособовій формі. Для неї важливий сам зміст знання у його відношенні до об'єктивної реальності, процес і тенденція його розвитку1.

Як процес діяльності суб'єкта, пізнання завжди має суб'єктивний характер. Його результатом є знання, що існують у свідомості суб'єкта (індивідуальній, суспільній). Форми, в яких існує й розвивається знання, за своєю суттю є суб'єктивними образами об'єктивної дійсності, тобто ідеальним відображенням матеріального.

Спрямованість пізнання, його характер, межі осягнення на кожному історичному етапі залежать від суб'єкта пізнання, оскільки зумовлені потребами, інтересами, завданнями та можливостями конкретно-історичного суспільства чи певної соціальної групи за певних умов. Суб'єктивність пізнання, перебуваючи у прямому зв'язку з активністю суб'єкта, в деяких випадках може стати перешкодою на шляху істинного пізнання.

У цілому суб'єктивність не заважає істинності одержаних знань, не ставить жодних перешкод на шляху осягнення людиною світу. Завдяки праці, своїм потребам і можливостям як у практичному, так і пізнавальному аспектах людина є універсальною істотою. Вона не просто пристосовується до світу (середовища свого існування), а освоює, перетворює його, виявляючи приховані в ньому можливості. Оскільки суб'єктивність людського ставлення до світу виражається в активності й остання не обмежена якимись рамками її особливої біологічної природи, а є універсальною за своїми можливостями, то сама ця суб'єктивність долає свою однобічність, обмеженість і служить умовою об'єктивного пізнання світу.

Потрібно наголосити, що спеціальні (конкретні) науки більше абстрагуються від ролі суб'єкта в пізнавальному процесі, намагаючись максимально відкинути всі суб'єктивні моменти, розглядаючи об'єкт немовби "сам по собі". Для філософії ж проблема взаємодії суб'єкта й об'єкта є спеціальною, оскільки вона досліджує те, як у процесі такої взаємодії, за активної ролі суб'єкта, відбувається досягнення істини.

Перейдемо тепер до аналізу об'єкта пізнання. Ним є вся незалежна від свідомості існуюча дійсність — об'єктивна реальність. Сама ж людина з усіма її гранями, сторонами та властивостями, включаючи психіку й свідомість, теж до нього належать. Той факт, що свідомість є суб'єктивною реальністю, не перешкоджає перетворенню її на специфічний об'єкт пізнання.

Однак для конкретного суспільства, на певному етапі його розвитку, реальним об'єктом його пізнання є не вся дійсність (вона нескінченна й невичерпна), а лише та її частина, що прямо чи опосередковано включена у практичну, передусім матеріально-виробничу діяльність. Отже, не лише суб'єкт, а й об'єкт пізнання має свій конкретно-історичний характер. Людина пізнає насамперед те, що вона практично освоює, змінює, перетворює. Безпосередній об'єкт пізнання — це не "абстрактна" природа, а природа, певною мірою перетворена, "олюднена" ("світ людини"), межі й багатоманітність якого постійно розширюються.

Можна було б заперечити, що до об'єктів пізнання належать і такі речі та явища, з якими людина зараз не може вступити в пряму практичну взаємодію, — наприклад, віддалені космічні тіла. Однак, по-перше, небесні світила стали свого часу об'єктом пізнання тому, що спостереження за ними набули практичного значення; по-друге, внаслідок логіки пізнавального процесу і взаємозв'язку явищ дійсності пізнання здатне випереджати безпосередню практику, не втрачаючи зв'язку з нею (детальніше про це буде сказано далі).

Як бачимо, у відношенні між суб'єктом і об'єктом пізнання є момент співвідносності: з одного боку, існує суб'єкт без об'єкта, з другого — виокремлення з об'єктивної реальності певного фрагмента, який у подальшому стає об'єктом пізнання, залежить від діяльності суб'єкта; часто цей об'єкт тією чи іншою мірою є вже продуктом такої діяльності. Абсолютизуючи момент співвідносності й екстраполюючи гносеологічні проблеми на реалії об'єктивного світу, суб'єктивний ідеалізм стверджує: немає об'єкта без суб'єкта, об'єкт створюється суб'єктом. Такою, наприклад, є філософія Берклі, в якій стверджується, що буття речей визначається тим, що вони сприймаються. Близькі до них філософії Фіхте та Авенаріуса.