Сторінка
5

Культура поведінки майбутнього фахівця

Викладач звертається на «ви» до всіх студентів. Студентам не слід запізнюватися на заняття (цього вимагає елементарна ввічливість та повага до викладача й до інших студентів), вони не повинні приходити на лекції у неохайному вигляді.

Якщо ж трапилось спізнитися, не слід вдаватися до виправ­довувань, а вибачитися перед викладачем і попросити дозволу бути присутнім на лекції, сісти на вільне місце. Якщо потрібні будуть пояснення, їх можна дати після лекції.

Ніколи під час занять не слід уголос виправляти лектора, навіть якщо він справді припускається неточності. Можна ска­зати йому про це на перерві, а на наступній лекції викладач виправить свою помилку.

Студентська молодь користується у суспільстві всіма права­ми самостійних, дорослих людей, а тому має виконувати всі обов'язки, які покладаються на дорослих. Буде добре, коли сту­дент допоможе одягти пальто викладачеві-жінці або однокурс­ниці – і не тільки на вечорі, в театрі, а й у будні – в інституті, швидко збере з підлоги сторінки з нотатками, неумисно розгуб­лені викладачем, допоможе відчинити або зачинити кватирку під час занять, зітерти з дошки і т. ін.

Та найголовніше в етикеті студента – це дотримання таких загальних норм культури поведінки, як точність, дисципліно­ваність, акуратність, що мають виявлятися в основному виді його діяльності – навчанні. Це і відвідування занять, і виконання у строк практичних завдань, і підготовка повідомлень, рефератів, тобто виконання в цілому домашніх завдань; це й успішно, своє­часно складена сесія, написана курсова робота та ін.

Культура поведінки у навчальному закладі включає також культуру мови студентів, яка має відповідати основним прави­лам граматики й лексики. У стінах вузу неприпустимо у спілку­ванні з викладачами й однокурсниками вживати брутальну лай­ку, жаргонізми, припускатися неповажного, зневажливого тону.

Етикет передбачає й увагу до зовнішнього вигляду студентів: це й санітарно-гігієнічні вимоги, й урахування специфіки вузу, а та­кож необхідність завжди пам'ятати про мету перебування у вузі.

У кожному трудовому колективі можна виділити два аспек­ти відносин людей: по-перше, відносини між керівниками і підлеглими і, по-друге, між рівними за становищем. Зрозуміло, цим не вичерпується вся різноманітність відносин. Адже керів­ники й підлеглі – не якісь абстрактні, а конкретні особи: чоло­віки і жінки, старі й молоді, досвідчені і ті, хто тільки починає свою трудову біографію. Однак специфічними і визначальними відносинами для трудового колективу залишаються все-таки ті два згадані вище аспекти.

З чого починається службовий етикет? Передусім із зовнішньо­го вигляду. На роботі недоречні так звані гостро-модний одяг, що кидається у вічі, яскрава косметика, надмір прикрас. Недбалість одягу, неакуратність, неохайність – неповага до оточення.

Не слід також забувати про те, що на роботі не обговорюють стиль одягу іншого. Не предмет для обговорення подробиці осо­бистого життя колег. Керуватися можна простим чітким прави­лом: не говорити за спиною людини нічого такого, чого ви не могли 6 сказати їй в очі.

Спільна робота немислима без діалогу. Перше, що говоримо, прийшовши на роботу, це слова вітання, що необхідно незалеж­но від того, симпатизують люди один одному чи ні. Першими вітається той, хто входить. Вітатися за руку необов'язково. Співро­бітники відповідають, але ніхто не встає. Установа – не школа.

За правилами етикету жінка подає руку чоловікові першою, старший за віком – молодшому, вищестоящий за посадою – нижчестоящому. Той, хто заходить після інших, завжди вітаєть­ся першим. Керівник може не чекати, поки з ним привітається підлеглий, і зробити це першим.

В установі нерідко вітаються й незнайомі між собою люди, зрозу­міло, у цьому нічого, що порушує правила пристойності, немає.

До правил чемності належить і таке: знати ім'я та по батькові своїх найближчих співробітників, або ж ім'я, коли вони дуже молоді. Загальний стиль відносин у колективі визначає і стиль звертання до колег: це звертання або ж на прізвище (але тоді говорять, наприклад, «пане Костенко»), або ж на ім'я та по бать­кові, або на ім'я (але тільки зі згоди того, до кого звертаються). У суто службовій обстановці навіть давно знайомі люди можуть звертатись один до одного на «ви», але коли близькі співробітни­ки між собою звертаються на «ти» – це також цілком природно.

Найістотніша вимога службового етикету – дисципліно­ваність. Дисципліна – це не тільки адміністративна, а й мо­ральна вимога, оскільки вона виражає ступінь поваги до людей, до їх інтересів. Дисциплінованість – показник моральної надій­ності людини і підстава впевненості у ній оточуючих. Дисциплі­нованість – нормативна умова сумлінного ставлення до праці.

Діапазон прояву дисциплінованості в умовах службового етике­ту надзвичайно широкий: це і своєчасно закінчена робота, і вико­нання взятих зобов'язань, і своєчасний прихід на роботу, і чітке виконання всіх обов'язків і т. ін. Дисциплінованість – це й свідчен­ня високої професійної культури, яка грунтується на любові до обраного фаху. Ця якість завжди притаманна великим особистос­тям, які з повагою ставляться до себе, оточуючих і своєї справи.

До правил етикету входить уміння користуватися службо­вим телефоном. Телефон – один із засобів зв'язку, який допо­магає людям у розв'язанні безлічі виробничих і особистих пи­тань. Невміння користуватися телефоном, зловживати ним в особистих цілях – це порушення виробничої дисципліни.

Культура телефонної розмови – особлива культура спілку­вання. Розмова має бути короткою, ввічливою і тільки по суті. Той, хто телефонує, не повинен ображатися, якщо його попро­сять зателефонувати в інший, зручний для обох час.

Телефон у сучасних умовах – необхідний і незамінний засіб зв'язку, та користуючись ним, не треба забувати, що за його допомогою можна як удосконалювати, так і руйнувати спілку­вання. По телефону можна образити і принизити людину, а можна звеселити, втішити та надихнути.

Правила ввічливості диктують будь-якій людині вміння вис­луховувати людей, не обриваючи їх на півслові, не переключаю­чись на інші справи й інших людей. Коли у розмові все-таки доводиться відриватися, то просять пробачення, після вимуше­ної перерви пропонують продовжити бесіду, показуючи цим, що пам'ятають, про що йшлося і на чому зупинилася розмова. Якщо ж співрозмовник виявився надто балакучим, цілком до­пустимо попросити його бути точнішим та ближчим до суті справи. Вміння уважно слухати співрозмовника – дуже важли­ва умова будь-якого спілкування.

Мистецтво робити зауваження – тонке мистецтво, володіти ним зобов'язані не тільки керівники. Зауваження має бути спра­ведливим, щоб людина зрозуміла, де вона діяла неправильно і як виправити помилку. Для цього можна знайти будь-яку фор­му, аж до незлобивого жарту й легкої іронії, але неприпустимо принижувати гідність того, до кого звернена критика. Уїдливість, грубість, наділення несхвальними епітетами ображають і саме тому досягають мети значно гірше, ніж зауваження, зроблене у коректній формі.