Сторінка
6

Людина та історія в екзистенціальній філософії Карла Ясперса

Подібно до Канта, Ясперс трактував суть і мету історії тільки як способи нашого суб’єктивного розгляду її. Але його не влаштовувало, що в телеологічних конструкціях філософії історії, включаючи кантівську, передбачається одна-єдина „остання ціль” чи „кінцева мета” історії, в результаті чого цілісність історії виявляється моністичною і завершеною, а не плюралістичною і не відкритою. Крім того, при можливості абсолютної мети історичного процесу все, що перебуває і відбувається всередині нього, в тому числі історичний стан і люди, є лише засобами для виконання мети, яка може і не бути їх власною метою.

Заборона відноситися до іншої людини і в її образі до всього людства „тільки як до засобу” і відповідна вимога відноситься до неї „так само, як і до цілі”, ввійшли в зміст кантівського формулювання морального категоричного імперативу. Здавалося б, це пункт максимального зближення позицій Канта і екзистенціальної філософії, яка так само утверджувала ідею самоцінності і власної мети людської екзистенції. Але в даному контексті важливіші відмінності. Справа не тільки втому, що людина як носій всезагального (однакового для всіх розумних істот) практичного розуму, за Кантом, не схожа на унікальну в своїй неповторності і однині екзистенцію. Кантівський рецепт відноситися до іншого як до мети здавалося лише відношенням до людини як моральної істоти, що зовсім не заважало Канту розглядати людину (індивідів і цілі покоління) в історичному часі і просторі в якості всього лише засобів здійснення мети історії. Екзистенціальне положення в цьому пункті виявилось більш безкомпромісним, причому не тільки по відношенню до мети історії, яка, як правило, не є власною метою окремої людини. Якщо людина сама виробила особисту життєву мету і скеровує своє життя на її досягнення, цим самим вона перетворює себе в засіб реалізації цієї мети і втрачає справжній екзистенціальний спосіб існування.

Отже, за Ясперсом, ціле історії (як і її початок та кінець) не дано нам, воно „ніколи не стає наявним”, і не може стати доступним нашому пізнанню. Для нас воно може явитися лише в формі ідеї цілісності, яка розпадається і конкретизується в суб’єктивних варіативних образах історичного процесу.

Представлення Ясперсом універсальної історії як „знання про можливе” виглядає парадоксальним і протирічним звичним уявленням про історичну реальність і історичне знання. Фантазувати про історію: „як могло би бути інакше, ніж це було”, – в істориків вважається поганим тоном. Та, все ж, у Ясперса мова йде не про те, як історія могла б реально відбуватися іншим чином, ніж вона відбулася, а про історію як відкритті різних уявлюваних нами можливостей для нас, „як нашої власної можливості”.

Розглянемо ще одну думку Карла Ясперса, яка стосується існування людини в історії. Людина, згідно з Ясперсом, є тим, чим вона є, лише разом із своїм минулим; історія – її єдина основа, і вже через це людина історична (В філософії історії Ясперса йшла мова про „екзистенціальну історичність”, в якій відкритість, незавершеність, „граничність” стали початковими і головними). Головна ж відмінність людини від усіх інших істот в тому, що вона „нескінченно відкрита за своїми можливостями, незавершена і незавершувана .”. Людина настільки ж незавершена, як і історія, і в цьому розумінні „незавершеність людини і його історичність – одне й те ж”. Більше того, саме „історія перетворила людину в істоту, яка прагне вийти за свої межі”. Людина, згідно з Ясперсом, є тим, чим вона є, лише разом із своїм минулим; історія – її єдина основа, саме „історія перетворила людину в істоту, яка прагне вийти за свої межі”.

В екзистенціальній філософії історичність була інтерпретована і якості фундаментальної характеристики екзистенції як глибинного способу буття людини в її унікальності. Хайдеггер вважав, що саме історичністю було сконструйоване екзистенціальне буття людини. Подібно до Хайдеггер Ясперс вважав найважливішим параметром історичності тимчасовість людського існування: екзистенція існує тільки в часі і вкорінена у всіх вимірах часу. Буття того, що не має внутрішнього відношення до часу, чиє існування байдуже до часу і просто тягнеться, не володіє історичністю.

Спробуємо підвести підсумки. Отож, Ясперс вважав, що сенс людської історії складає націленість на особистісне розмаїття всезагального. Був переконаний, що люди завжди перебувають всередині історії і рухаються разом з нею, а тому історія доступна людському пізнанню тільки зсередини. Філософ трактував історію як реальність, яка сама себе осмислює і пояснює. Згідно з Ясперсом, історія дійсності існує лише разом з її осмисленням; більше того, історія тільки тому і існує, що людське буття осмислює себе і безпосередньо осмисленням впливає на себе (і світ). Окрім того, історію не достатньо зрозуміти чи пережити у відчутті; вона повинна бути не лише пережитою, але й (схоже до особистого життя) практично „прожитою” і „зробленою” людиною.

Ясперс дотримувався думки, що історія є незавершеною і відкритою як в проекції на майбутнє, так і в проекції на минуле. Це твердження щодо майбутнього не викликає сумнівів, а як же тлумачити його щодо минулого? Потрібно розуміти, що у формі зовнішньої дійсності минула історія незмінна. Вона змінюється як реальність, яку ми уявляємо, бо ж те , що колись відбулося, може бути витлумачене і сприйняте по-іншому. Історичне минуле – це відкритий інтерпретаціям світ уявних відношень. Велика кількість історичних процесів, які розпочалися в минулому, до цього часу ще не завершилися, і ще в майбутньому виявляться їх віддалені наслідки, історичні ролі і значення.

Основним опонентом Ясперса у філософії історії був Гегель, який притримувався думки про завершеність історичного процесу. Ясперс, як було уже сказано вище, дотримувався думки про незавершеність і відкритість історії як минулого, так і майбутнього. І полемізуючи з Гегелем Ясперс досить часто спирався на вчення Канта. Але з Кантом Ясперс погоджувався лише у формулюванні початкової антиномії філософії історії: філософія історії обов’язково повинна передбачити цілісність історичного процесу (інакше вона неможлива) і в той же час вона не може цього робити, тому що історії самій по собі цілісність не властива. Щодо відмінностей, то, Кант, наприклад, розглядав можливість подання історії як цілого, а Ясперс вважав, що ціле історії (як і її початок та кінець) не дано нам, воно „ніколи не стає наявним”, і не може стати доступним нашому пізнанню.

Ще Ясперс цікаво порівнює людину та історію – він стверджує, що як людина, так і історія є незавершеними та непередбачуваними. Людина, згідно з Ясперсом, є тим, чим вона є лише разом із своїм минулим; історія – її єдина основа, і саме „історія перетворила людину в істоту, яка прагне вийти за свої межі”.

Перелік використаної літератури:

1. Філософський словник соціальних термінів/під заг. ред. проф. В.П.Андрущенка - Х.: „Корвін”,2002.