Сторінка
3
Перед Ясперсом постає декілька проблем. Перша з них – співвідношення віри і розуму. Старий антагонізм віри і розуму, релігії і науки філософ-екзистенціаліст хоче подолати стверджуючи, що віра та розум відмінні одне від одного, але одне одного підтримують: розум необхідний для віри, але віра не зводиться до розуму. Стара, виведена ще до Фоми Аквінського теза про гармонію віри і розуму отримує у Ясперса нове тлумачення. Порівняємо, говорив Ясперс, Бруно і Галілея. Бруно вірив, а Галілей знав. Інквізиція вимагала від них відречень. Бруно відмовився і помер мученицькою смертю; Галілей відрікся, та це не мало для нього принципового значення, бо „все одно вона крутиться!”. Отож, віра – це істина, яка страждає від того, що ми її зреклися, тоді як знання не зачіплюється яким-небудь актом людського бажання. „Істина, із якої я живу, існує лише таким чином, що я стаю тотожним з нею . Істина, правильність якої я можу довести, існує без мене самого; вона всезагальна, поза історією, поза часом . Забажати вмерти за правильність, яка доводиться, було б ні з чим не порівняно”.
Звернемося до коментарю з цього приводу доктора філософських наук професора А.С.Богомолова. Він пропонує залишити в стороні Галілея, якого Ясперс наводить в якості прикладу, – його випадок набагато складніший, ніж уявлялось Ясперсу, „згадаємо хоча б „Життя Галілея” Бертольда Брехта, – і порівняємо Джордано Бруно, наприклад, з протопопом Авакумом, головою розколу у російській православній церкві(XVII ст.). Бруно помер за наукову істину, яка стала його глибоким життєвим переконанням; Авакум – за віру, за „істину” двоперстного хрещення і написання імені Христа через одне „і”. У Бруно об’єктивна істина і переконання, знання і „віра” обмежено зливаються. Тому Ясперс зовсім не правий, коли думає, що об’єктивність істини нібито виключає можливість впевненості в ній, що об’єктивна істина соціально і „по-людськи” нейтральна. Не „віра”, а філософська впевненість, що спирається на тверде наукове знання, - ось характеристика поглядів і поведінки Джордано Бруно, сукупність знання і переконань. І Ясперс все-таки змушений це врахувати. Він пише про те, що „філософська віра” існує „тільки спільно(ориг. „в союзе”- авт.) із знанням”, навіть про те, що „безмежне пізнання, наука є основним елементом філософствування”.
Ясперс – переконаний ірраціоналіст, впевнений в обмеженості людського знання, нездатного взнати „кінцеві таємниці” всесвіту. Простіше кажучи, людському знанню, знанню „кінцевому”, недоступні глибокі основи світу; тому той, хто філософствує, повинен завжди мати на увазі обмеженість наукового знання, яке „об’єктивує”, тобто опредмечує, матеріалізує, умертвляє життя. В принципі, його умертвляє і віра, взята лише з об’єктивного боку, тобто, як догма, як ствердження. Взята лише з суб’єктивного боку вона залишається лише забобоном. Суть „філософської віри” в тому, що вона існує, згідно з традиційною формулою, fides gua creditor et fides guae credirum (віра якою ми віримо, і віра, в яку ми віримо). Але це, всупереч раціоналістським релігійним вченням, не є гармонійною сукупністю в „цілісному представлені” суб’єктивного і об’єктивного, віри і розуму, хоча б під егідою віри, але „діалектика” як невирішена „боротьба” протилежностей, як „розрив протилежностей, що призводить до антиномій без дозволу їх, падіння в невирішеність, в протиріччя . відхід до границі, де буття є абсолютно розірваним”, – як абсурд. Ясперс притримується тут ірраціоналістичної традиції К’єркегора і завершує її фактичним умертвінням розуму. В кращому випадку роль розуму зводиться до того, що він – це „можливий трамплін для трансценденціювання”, тобто, для переходу до Бога.
І як вважає проф. Богомолов, Бог у Ясперса є результатом виродженого, містифікованого розумінням ним (авт. - Ясперсом) людини – тієї, яку він називає, у найвищому її прояві, екзистенцією. Невизначене в самій системі філософії Ясперса, це поняття може бути визначене в системі діалектичного та історичного матеріалізму як вираження соціальної природи індивідуальної людської особистості. Звідси стають зрозумілими описи „екзистенції” Ясперсом: її „інтенціональність”, тобто, направленість на інші особистості („екзистенції”), в різнотипних відношеннях з якими вона знаходиться; і її „комунікація”, тобто, спілкування з ними, у всіх її протиріччях, яка очевидно відображає усі протиріччя антагоністичного суспільства; і такі її „знаки”, як свобода, вибір, рішення. Тобто, в структурі „екзистенції” відображаються реальні суспільні відносини.
„Філософська віра” Ясперса є досить парадоксальною: вона несумісна з вірою релігійною, з релігією одкровення в особистому плані, але є сумісною з нею в соціальному плані. Релігія, вважає Ясперс, назавжди залишиться „філософією” звичайної людини, тим єдиним авторитетом, який визнається нею в вищих питаннях сприйняття світу. І в той же час філософія не може вирішити релігійні задачі і завжди залишає місце для релігії. Філософія виходить за межі релігії, але залишається під її владою. Бо „філософ – окрема особа, він живе на свій страх і ризик . Але, як людина, він є членом деякого цілого, і його філософствування також з самого початку є в цьому взаємозв’язку. Цей взаємозв’язок забезпечується у світі державою і релігією в авторитарній формі. Без авторитету неможливе людське життя”.
Свободу (волю) Ясперс витлумачує як „вільну покірність волі Божій”. А якщо ж людина претендує на реальну, справжню свободу, то вона є „бунтарем”, і „якщо бунт стає життєвим принципом, вважається справді істинним і вільним, то людина знаходиться в стані без існування, в житті без усякого підґрунтя, ні на чому не основаному”.
Витлумачуючи міф про Прометея, Ясперс писав, що хоча останній і зробив людину тією істотою, яка вже може не боятися гніву богів – знання і вміння людини роблять її незалежною, – але той же Прометей приніс людині і нещастя. „Біда”, накликана Прометеєм на людей, заключається у тому, що „будь-який винахід, від вогню і аж до ткацьких машин і залізниць, в той час як він покоряє природу, примножує гріхи і хвороби”.
Завантажити реферат