Сторінка
1

Загальнолюдські цінності та форми їх буття

Питання про цінності є актуальним в будь-яку кризову епоху. Коли людство незадоволене собою, не спрацьовують звичні стереотипи, традиції і норми, виникає необхідність в філософській рефлексії, яка дає змогу подивитися на себе збоку. Симптоматичним є звернення до аксіологічної проблематики педагогіки, психології та інших дисциплін, що свідчить про зміну парадигм цих наук і суспільної свідомості загалом. Власне філософський ракурс полягає в постановці питань про взаємовідношення цінностей з іншими формами пізнання і опанування світу, про механізм їх формування на рівні особи і суспільства, про форми їх буття, а не зводиться лише до декларативного переліку. Слід сказати, що і духовність, про яку так багато зараз говорять, є за своєю суттю ціннісним відношенням до світу, інтенцією до загальнолюдського. Чисто пізнавальне відношення, в якому людська суб’єктивність нівельована – не більше, ніж бажана абстракція, оскільки в дійсності світ пронизаний конкретною діяльністю людини, яка несе на собі відбиток його особистості.

Логіка дослідження цінностей зумовлена їх вихідним визначенням, поняттям. При розумінні цінностей як предметів і явищ, що задовольняють наші потреби, не ставиться власне проблема цінностей, оскільки на перший план висвається об’єктивна сторона відношення. При такій інтерпретації мова йде власне не про цінності, а про блага. Визнання людської суб’єктивності та ситуативності необхідним компонентом нашого існування тільки і дозволяє нам поставити проблему цінностей та створити позитивну її теорію. В такому розумінні проблема цінності – це проблема значимості чого-небудь на відміну від власне існування. Витоки такого аналізу ми знайдемо в філософії Г.Лотце та Г.Когена.

Таким чином, для конституювання цінності недостатньо лише об’єктивної основи, необхідне ще й суб’єктивне прийняття цієї основи як цінності, тобто основа повинна мати певну значимість для суб’єкта. Значимість виражається в формі переживання. Почуття виступає тим єдино спільним, що ми знаходимо в різних випадках ціннісного відношення, почуття і є елементарною формою буття цінності для суб’єкта.

Переживання цінності як її суб’єктивне прийняття має великий діапазон: від інстинктивних потягів і так званих фіксованих установок, що, як правило, не усвідомлюються, до свідомого вибору і проблеми смислу (сенсу), але завжди визначальним в ціннісному відношенні є саме почуття. Те, що ніколи не переживалось, не буде цінністю для особи, воно маже сприйматися лише розсудком і існуватиме як логічна, абстрактна можливість цінності. Для розуміння духовності звідси слідує висновок: не можна бути духовним, не будучи душевним. Слід зауважити, що протиставлення цінності оцінці ґрунтується якраз на розумінні цінності як чогось об’єктивного, а оцінки – як суб’єктивного, як судження про цінність. Між тим ціннісне відношення включає в себе і оцінку.

Значення цінності переживається, смисл – усвідомлюється. Більш того, смисл – це проблема значення, питання про значення, яке виникає тоді, коли людину не задовольняє процес переживання. Коли зникає позитивне значення об’єкта, його позитивне сприйняття (може змінитися не сам об’єкт, а лише відношення до нього), тоді постає питання про смисл цього об’єкта. Аналогічно і з сенсом людського життя: людина починає його шукати, тобто задумується про нього, коли життя вже позитивно не сприймається, а спричиняє страждання.

Можна сказати, що значення і смисл – форми буття цінності для суб’єкта. Специфіка смислу полягає в тому, що він безпосередньо пов’язаний з цілеспрямованістю, з ідеальним образом речі чи явища, з певним взірцем, ідеалом. Тому сфера цінностей – площина не лише сутнісного, але й ідеальної спрямованості, майбутнього, трансцендентного. Оцінка залежить від певного масштабу, сконструйованого ідеально. І в ціннісному відношенні ці дві його грані не можна розділити, не втративши самої цінності. Ідеальний образ, цілеспрямованість не є протилежними реальності. Суб’єктивно вони вже є як наявний стан буття і можуть значити більше, ніж якась матеріальна річ.

Специфіку ціннісного відношення можна ясно бачити на прикладі духовних цінностей, особливо “вищих”. Матеріальні цінності очевидно і безпосередньо вкорінені в предметному світі і лише опосередковано – в системі суспільних відносин. В неявній формі проступає в них ідеальний образ, масштаб. Духовні ж цінності безпосередньо пов’язані з суспільними відносинами, і в цілому можна сказати, що за запитанням про цінності ховається проблема взаємовідношень особи та суспільства.

Словосполучення “вищі” цінності”, як правило, вживається поряд з прикметником “вічні”. Вдумуючись, який в цьому сенс, слід зазначити, що будь-які цінності можна назвати вічними лише в рамках виміру людського буття. В тій мірі, в якій вічне людство, вічні і “вищі” цінності; мова ні в якому разі не йде про цінності, котрі існують самі по собі в космічному просторі безвідносно до людини. В вічності “вищих” цінностей фіксується момент їх відносної стабільності. По суті, вічність в даному випадку має якість загальнолюдськості. Стосовно ж окремого індивіда “вищі” цінності дійсно є вічними і в певній мірі апріорними як наперед задана система суспільних відносин. Їх також часто називають непорушними, але не тому, що всі їх дотримуються, а через те, що лише при умові, що вони є нормами для більшості, людство взагалі може вижити як спільнота. Тому досить часто, не зважаючи на природний і, можна сказати, вимушений, характер цих норм, їх покривають ковдрою святості і безумовності.

Говорити про сприйняття загальнолюдських “вищих” цінностей складно тому, що загальне – завжди є тією чи іншою мірою абстракція, тільки можливість, чимось зумовлена, але тим самим – і дещо стійке, постійне; буття ж індивідуальних цінностей завжди пов’язане не тільки (і не стільки) з усвідомленням, скільки з причетністю, плинністю буття, зривами і становленням. Загальне має рамки, воно так чи інакше оформлене, обмежене, індивідуальне - завжди як інтенція.

Інтенціональність як усвідомлена спрямованість на світ (а не як така, що має лише топографічне значення, як у Е.Гуссерля) означає тим самим проникнення світу спрямовуючим принципом і певну згоду з цим світом. Тим самим інтенціональність є захистом думаючої людини від абсурду, вона забезпечує певну співвідносність абсолютного з буденним, хоча і не рятує від періодичних бунтів і змін установок свідомості чи метафізичних програм. В цілому слід сказати, що якщо символічність – предметна форма буття абсолютних цінностей, то інтенціональність – їх активна, особистісна форма буття.

З аналізом форми буття цінності для суб’єкта пов’язане і розуміння кризи загальнолюдських цінностей, згадка про яку стала вже звичним публіцистичним штампом. Однак постає питання: в якій мірі можна говорити власне про кризу і в чому специфіка саме ціннісної кризи? Насамперед, коли мова йде про якусь кризу, то мається на увазі, що раніше в цій області ситуація була некризовою, а більш-менш відповідною способу буття та нормам свідомості. Так, економічна криза означає насамперед неефективність економіки (невідповідність нашим уявленням про ефективність) внаслідок порушення економічних зв’язків та відношень. Криза ідеї свідчить про те, що певна ідея не здатна більше функціонувати в якості норми чи спонукаючого ідеалу. Якщо в такому розумінні розглядати кризу загальнолюдських цінностей, то постає питання про той золотий вік, коли такої кризи не було. Досить звичними є спроби знайти такий рай в минулому, але завжди вбачаємий в минулому ідеал був суперечливим: існування роду в цілому в первісному суспільстві підтримувалося за рахунок життя окремих людей або цілих груп; античне єднання з природою доповнювалось нерозвиненою особистістю; багатство і освіченість одних доповнювались злиднями і духовною неміччю інших; традиційна мораль переходила в маргинальність і т.д.