Сторінка
1

Конструювання базових значень i смислiв через нову класифiкацiю

Критерiй "зручностi", який неодноразово використовувався Пуан­­­каре для вибору геометрiї, якiй вiддається перевага, i пояснення трьохмiрностi простору, стали причиною багатьох непорозумiнь. Не пояснюючи смислу, який вiн вкладав у цей невдалий (на думку самого Пуанкаре) термiн, Пуанкаре дав привiд для рiзноманiтних iнтерпри­­­тацiй своєї позицiї. Тому в подальшому йому неодноразово доводи­­­лось виступати проти спроб явно суб'єктивiстськи тлумачити його слова. Однак, в деяких своїх працях вiн вiдзначив об'єктивну пiдставу для вибору тiєї чи iншої теоретичної схеми з умов зруч­­­ностi. Так, ще у 1887 роцi в працi "Про основнi гiпотези гео­­­метрiї", вперше поставивши питання про вибiр геометрiї для опису фiзичних явищ, Пуанкаре пояснював: "Ми вибрали з-помiж всiх можли­­­вих груп одну особливу для того, щоб до неї вiдносити фiзичнi яви­­­ща, подiбно до того як ми вибираємо систему трьох координатних осей, щоб до неї вiдносити геометричнi фiгури. Що ж визначило наш вибiр?

Це, по-перше, простота обраної групи; але є й iнша пiдстава: в природi iснують тiла, що називаються твердими, i досвiд говорить нам, що зв'язок рiзних можливих перемiщень цих тiл виражається iз значним ступенем наближення такими ж самими спiввiдношеннями, що й рiзнi операцiї обраної групи"[3.-с.62]. Тим самим Пуанкаре прямо вказує, що вибiр геометрiї i групи рухiв визначається їх вiдповiднiстю руховi реальних тiл. Майже те саме вiн писав через два десятилiття у книзi "Наука i метод": мова трьох вимiрiв, на його думку, пристосована до "свiту, що має певнi властивостi, i головна з цих властивостей полягає в тому, що в цьому свiтi iсну­­­ють твердi тiла, якi перемiщаються за такими законами, котрi ми iменуємо законами руху немiнливих твердих тiл" [3. -с.286].

Називаючи аксiоми геометрiї конвенцiями, Пуанкаре ставить i важливу гносеологiчну проблему, звертаючи увагу на той факт, що думка вченого "вiдлiтає" вiд безпосередньо даної йому в чуттєвому досвiдi реальностi. Проте, для нього цiлком незрозумiло, як вирiшити цю проблему i яким чином геометричнi системи, на зразок евклiдової, все ж таки вiдповiдають властивостям навколишнього свiту. Невирiшуванiсть даної проблеми значною мiрою сприяла тому, що гносеологiчна концепцiя Пуанкаре сприймалась як кон­­­венцiоналiзм: пiдкресливши наявнiсть конвенцiй на початку геомет­­­ричного пiзнання, вiн не змiг показати, яким чином в плинi свого розвитку воно наповняється об'єктивним змiстом, вiльним вiд умов­­­ностi та будь-якої довiльностi. Ле Руа навiть дорiкав Пуанкаре за непослiдовнiсть i стверджував, що допущення конвенцiональностi аксiом автоматично веде до визнання конвенцiональiностi всiєї спо­­­руди геометричного знання i заперечення можливостi її вiдповiдностi чому-небудь iснуючому поза людським розумом. Без сумнiву, конвенцiоналiзм виростає на основi вчення Пуанкаре про конвенцiональнiсть геометричних аксiом, але подiбний розвиток вчення сам французький вчений категорично заперечував. В якостi фiлософського вчення конвенцiоналiзм остаточно був оформлений Ле Руа i вiдстоювався ним.

Стосовно ж Пуанкаре, то у всiх його фiлософських творах прохо­­­дить полемiка з "новим номiналiзмом", як вiн називав кон­­­венцiоналiзм Ле Руа (Пуанкаре так резюмував дану концепцiю: "Наука складається з одних лише конвенцiй, i своєю позiрною достовiрнiстю вона зобов'язана тiльки цiй обставинi; науковi факти i - тим бiль­­­ше - закони є штучним витвором вченого; тому наука зовсiм не спро­­­можна вiдкрити нам iстину, вона може слугувати нам лише правилом дiї"[3. -с.281]). Особливо яскраво ця полемiка проявилась при iнтерпретацiї Пуанкаре фiзичної науки.

У складi фiзичної теорiї Пуанкаре виокремлює два основних еле­­­менти - факти i узагальнення. Використовуючи термiнологiю Ле Руа, який дiлив факти на "недоведенi" та "науковi" i стверджував, що "науковi" факти являють собою довiльну конструкцiю вченого, вiдок­­­ремлену прiрвою вiд безпосередньої реальностi "недоведених" фактiв, Пуанкаре зовсiм iнакше, анiж його опонент, уявлял собi вiдношення мiж названими видами фактiв. "Недоведений" факт Пуанка­­­ре розглядає як чуттєве i суто iндивiдуальне сприйняття людиною якого-небудь явища; це надає даному факту риси довiльностi. Але наступна мовна характеристика сприйняття стирає власне iндивiду­­­альнi i суб'єктивнi моменти в ньому; вона може слугувати позначен­­­ням для безлiчi однотипних сприйняттiв рiзних людей. Виражений в мовi, факт стає досяжним для оцiнки його в якостi iстиного чи хиб­­­ного: "для перевiрки ми звертаємось або до свiдчень наших чуттiв, або ж до спогадiв про цi свiдчення"[3.-с.275]. Мовне вираження i верифiкацiя, що здiйснюється при цьому, означають, за Пуанкаре, перетворення "недоведеного" факту в "науковий" факт; мiж ними, та­­­ким чином, iснує спадкоємнiсть, але науковий факт є вищим (за сво­­­їм об'єктивним значенням) вiд "недоведеного", оскiльки вираження у мовi i процедура перевiрки усунули з нього довiльнiсть, що була властива для суб'єктивного, "недоведеного" факту.

Пуанкаре пiдкреслює, що "науковi" факти, якi являють собою ре­­­зультат спостереження чи експерименту, дають знання про сам пред­­­мет, який вивчається вченим. Значення перевiрки полягає якраз в тому, щоб встановити вiдповiднiсть "наукового" факту до реаль­­­ностi. Саме тому "науковий" факт в подальшому може бути уточнений, доповнений, але нiякий прогрес науки не може призвести до його повного заперечення. Цей об'єктивний змiст "наукових" фактiв за­­­безпечує, на думку Пуанкаре, спадкоємнiсть в розвитку фiзики. "Пiдсумок: факти є фактами; якщо буває, що вони узгоджуються з пе­­­редбаченнями, то це зовсiм не є результатом нашої вiльної дiяль­­­ностi"[3. -с.279]. Подiбне трактування фактiв суперечить фiло­­­софському конвенцiоналiзму, а не методологiчному.

Розглядаючи факти як фундамент науки, Пуанкаре вказує на не­­­обхiднiсть для вченого наступного кроку - узагальнення фактiв. "Вчений повинен органiзовувати факти; наука створюється з фактiв, як будинок з цеглин. Але накопичення фактiв є не в бiльшiй мiрi наукою, анiж купа цеглин - будинком" [3. -с.91]. При характерис­­­тицi узагальнення Пуанкаре вiдходить вiд точки зору однобокого емпiризму, яка була поширеною серед значної частини природо­­­дослiдникiв Нового часу i яку фiлософськи обгрунтовував пози­­­тивiзм. Вiн вiдзначає, що в русi наукової думки вiд фактiв до уза­­­гальнень немає тiєї абсолютної безперервностi, котра припускалась до цих пiр емпiризмом, а спостерiгається своєрiдний стрибок - якщо факти є строго достовiрними i повиннi бути такими, то узагальнення спочатку виступають у виглядi гiпотези: ""Будь-яке узагальнення є гiпотезою". Якщо ранiше, у XYIII столiттi i протягом значної частини ХIХ столiття, бiльшiсть природодослiдникiв, услiд за ньютонiвським принципом - "гiпотез не видумую", - абсолютно протиставляли науко­­­ве знання i гiпотези, то Пуанкаре дiйшов висновку, що в останнi десятилiття розвиток науки зробив "очевидним, що математиковi не можна було б обiйтись без гiпотези i що тим бiльше не обходиться без неї експериментатор"[3. -с.97]. Цей висновок означав усвiдом­­­лення зростаючої ролi теоретичного мислення по мiрi глибшого пiзнання реальностi i водночас усвiдомлення специфiки рацiонально­­­го пiзнання, неможливостi його зведення до чуттєвого пiзнання.