Сторінка
1

Лудологічний принцип в філософській антропології Канта

Дослідження ігрового феномену в філософії традиційно було пов’язане з намаганням зрозуміти та пояснити сутність людини, особливі стани її душі, певні моделі світосприйняття, а також мотивації вчинків та форми самоусвідомлення. Невипадково гра займає досить помітне місце також і в художній літературі: як інтерпретаційні моделі поведінки та особливе ставлення до дійсності – насамперед в парадигмах бароко, рококо, романтизму, а також в деяких напрямках сучасної літератури. Проте для нас важливо, що на використанні лудологічного принципу побудована одна з визнаних моделей в сучасній філософській антропології.

Поняття гри (ігрового феномену), яке завдяки авторитету філософської герменевтики та постмодернізму поширилось та набуло популярності в сучасній філософській, культурологічній та науково-популярній літературі, взагалі можна вважати одним з найдавніших в філософії.

Проте варто також зазначити, що лудологія (від лат. ludi – гра; саме так прийнято в філософії іменувати теорію гри) була однією з найважливіших частин в філософських розбудовах Платона, Плотіна, Канта і Гадамера, відігравала помітну роль в філософії видатного українського мислителя Григорія Сковороди, хоча в багатьох інших філософських системах вона все-таки залишалась другорядним елементом.

Ми розглянемо значення лудологічного принципу для антропології насамперед на прикладі концепції самого Канта і тієї традиції, яка походить від нього та інтерпретації його робіт. До цієї традиції належали, зокрема Йохан-Вольфганг фон Гьоте, Фрідріх фон Шіллер, Якоб Буркхардт, Хосе Ортега-і-Гассет, Йохан Хейзінга, Ханс-Георг Гадамер.

До теперішнього часу більшість сучасних дослідників, як правило, пов’язують початок активного використання інтерпретативних ресурсів гри в філософській антропології з появою у тридцяті роки двадцятого століття відомої роботи голанського історика і культуролога Йохана Хейзінги “Homo ludens” (6). Проте, на нашу думку, вже у роботах Іммануїла Канта і, дещо пізніше, в теоретичних творах Фрідріха Шіллера були визначені основні особливості та еврістичні параметри лудологічного принципу в антропології.

Можна вважати, що засновник німецької класичної філософії Іммануїл Кант, який взагалі був найвеличнішою постаттю серед тих філософів Нового часу, що досліджували феномен гри, приділяв їй велику увагу. Відзначимо, що у всі періоди творчості Іммануїла Канта лудологічні проблеми займали досить помітне місце в його філософських розбудовах, зокрема в таких творах, як: “Критика чистого розуму“, “Критика практичного розуму“, “Критика здатності судження“ (3), а також "Антропологія з практичної точки зору" (2).

На відміну від багатьох своїх попередників на теренах лудології (Платон, Арістотель, Плотін, середньовічні і ренесансні мислителі), Іммануїл Кант не намагався гіпостазувати ігровий феномен у фундаментальних витоках буття. Сфера лудологічного свідомо обмежувалась ним тільки суб’єктом та сферою його свідомості. Саме тому ігровий феномен постає в кантіанській філософії насамперед в якості коррелята суб’єктивності.

В своїх основних працях: “Критика чистого розуму“, “Критика практичного розуму“, “Критика здатності судження“, а також "Антропологія з практичної точки зору" Іммануїл Кант послідовно дослідив ті різноманітні чинники свідомості, які, на його думку, укладають собою норми пізнання природи (закони) і волі (хотіння). Але якщо перші пов’язазувалися ним з природою, буттям, то другі – з обов’язком та свободою особистості. Проте ці світи природи та свободи необхідно поєднуються, на думку видатного філософа, за допомогою особливого світу – “естетичного”, основою якого постає судження. Здатність до судження, на думку Іммануїла Канта, перебуває між розумом та розсудком, між необхідністю та свободою, пізнанням та бажанням, з необхідністю поєднуючи їх. Однак, слід зауважити, що єдиною та необхідною умовою існування таким чином зображеного світу людини, на його переконання, може бути тільки гра.

Справа в тому, що ігровий феномен розглядається німецьким мислителем переважно у якості єдиної можливої основи існування його “трансцендентальної естетики”. Адже саме ігровий феномен в філософській системі Іммануїла Канта постає необхідною основою сприйняття суб’єктом прекрасного та величного в природі.

Згідно з висновками Іммануїла Канта, грі постійно притаманні системність і впорядкованість. Проте, на його думку, гра в рівній мірі може інтерпретуватися також як прояв свободи особистості.

Подальший розвиток лудологічних уявлень в новоєвропейській філософії, що зумовив фундацію історично другої лудологічної парадигми в філософії (тобто наступної після платонівської лудологічної парадигми – див. детальніше: 1, І - ІІ), пов’язаний з філософськими ідеями Фрідріха Шіллера.

Аналізуючи феномен гри, Фрідріх Шіллер свідомо залишав за межами свого аналізу (який найбільш детально був проведений в його творі “Листи про естетичнне виховання людини“) найнижчі форми гри. Це накладає обмеження на дослідження гри.

Гра в якості своєрідної “поєднальної ланки“ між світом суб’єктивного та об’єктивного, найвища ступінь пізнавальних здібностей людини та найповніший прояв її особистої свободи – насамперед саме ці ідеї щодо медіативних та епістемологічних функцій гри були сприйняті Фрідріхом Шіллером з філософії Іммануїла Канта та послугували підгрунтям його наступних власних філософських розбудов. Однак найвища форма ігрового феномену позначається Фрідріхом Шіллером як “естетичне“ та розглядається невід’ємним від поняття прекрасного.

Отже, “естетичне“, розглянуте в онтологічному плані, постає необхідною основою культури, яку, на переконання Фрідріха Шіллера, потрібно розглядати лише в якості певної форми синтезу між раціональним та чуттєвим. Весь процес сприйняття прекрасного вимагає наявності естетичної гри. Адже прекрасне, за висновками Фрідріха Шіллера, не може бути “просто звичайним життям“. Сам феномен його існування для людини не може бути зумовленим будь-якими життєвими потребами. Динамічний стан прекрасного для людини завжди постає позачасовим. А людину, на його переконання, взагалі не можна спонукати до його сприйняття. Прекрасне, в свою чергу, “треба зрозуміти як необхідну умову сутності людства“ (7, X).