Сторінка
3

Проблема справедливості в сучасній соціальній філософії

По-друге, як і всі чесноти, справедливість перебуває у динамічному балансі: „ . згідно з "Нікомаховою етикою" Арістотеля, справедли­вість визначаєтться нестійкою рівновагою, яку вона вста­новлює між надмірністю та недостатністю, між "надто" та "не досить", що дозволяє розглядати її як певну "середи­ну", тобто щось проміжне між двома крайностями. Проте. у випадку з чеснотою справедливості ця точка рівноваги є надзвичайно цікавою: це славнозвісна isotes, оспівана Солоном і Периклом, а саме та "рівність", яка панує на півдорозі між прагненням присвоїти забагато, бажанням-завжди-мати-більше — славнозвісною плеонексією, пороком жадібності й заздрості — та нестатками, які не дають мож­ливості зробити необхідний внесок на потреби полісу.”

По-третє, в процесі досягнення такої “рівноваги-рівності” постає дві проблеми:

1) розподіл добра та збитків суспільством: „Слід зауважити два наслідки, що випливають з цієї ідеї суспільства як системи розподілу. Передусім саме це проходження через інституцію як інстанцію розподіляє ролі й розрізняє чесноту справедливості від чесноти дружби, яка відбувається між рівними індивідами у безпосередньому спілкуванні без жодної опосередковуючої ролі інституцій. Дружба має своїм візаві ближнього, а справедливість — стороннього, Таким чином, інший у ситуації спра­ведливості, відрізняючися від іншого у випадку дружби, виявляється кожним у ситуації справедливого розподілу: suum cuiquie tribuere, згідно з відомим латинським прислів'ям. Другий наслідок: це поняття розподілу, яке від Арістотеля до середньовічних мислителів і до Джона Роулза є тісно пов'язаним з ідеєю справедливості й дозволяє звести до нічиєї надумані дебати про стосунки між індивідом та суспільством. Для соціологізму на зразок Дюркгейма суспільство є завжди більш, ніж сума його членів; між індивідом та суспільством не існує неперервного зв'язку. Навпаки, для методологічного індивідуалізму Макса Вебера ключові поняття соціології означають не більш, ніж ймовірність, що індивіди поводитимуть себе певним чином. Концепція суспільства як системи розподілу виходить за межі цієї опозиції. Інституція як певний регулятор розподілу ролей є більш, ніж сума індивідів, що виконують певні ролі; інакше кажучи, соціальні відносини не зводяться до рамок соціальних відносин. Але відносини водночас не являють собою й якоїсь додаткової сутності. Інституція, що розглядається як правило розподілу, існує лише остільки, оскільки індивіди беруть у ній участь. І ця участь — у розумінні одержання певної частини — піддається ймовірнісному аналізові, який не має іншого предмета прикладання, крім поведінки індивідів. Але відповідь, яка була дана на перше питання, а саме щодо природи величин, до яких прикладається ідея справедливості як isotes, виявляє одне специфічне ускладнення, яке сприяє заміні деонтологічної концепції на концепцію телеологічну. Це ускладнення полягає ось у чому: що дозволяє вважати змагання між учасниками розподілу добрим такою самою мірою, як і природу речей, які підлягають цьому розподілу? Чи може формальна процедура розподілу обійтися без субстанційного визначення благ, про які йдеться?”

2) правила такого розподілу: „Арістотель, був першим, хто помітив що справжнім каменем спотикання тут є питання, пов'язане з нерівним розподілом. Ідею рівного арифметичного розподілу легко зрозуміти, дивлячися на те, як вона втілювалася в античному суспільстві — наприклад, у формі ротації при виконанні громадських обов'язків. Що стосується нових суспільств, то вони постійно розширювали поле реалізації арифметичної рівності: рівність перед законом; рівне право висловлювання, зібрань, публікацій; рівне право голосу для всіх громадян; й принаймні на рівні побажання рівність шансів, тобто рівність вихідних позицій щодо доступу до функцій влади, керування й впливу. Токвіль хоче нас переконати, що саме до цієї рівності рухаються у своєму розвитку нові Демократії. Але насправді жодне суспільство не діє — й, можливо, не може діяти — ефективно, передусім у тому, що стосується створення багатств, у формі арифметичної рівності -—тобто егалітарного розподілу — й це стосується всього розмаїття благ, що дідлягають розподілу,. На увагу заслуговує лише пропорційна рівність, яка визначає ту рівність_що її у середні віки називали „дистрибутивною” . Вона називається "пропорційною" тому, що, як у теорії математичних пропорцій, тут йдеться про рівність не між речами, але між відношеннями, саме відношенням між внеском конкретного індивіда та конкретною часткою і відношенням іншого індивіда та іншої частки. Ідея рівності, таким чином, була врятована, але ціною штучно сконструйованого відношення між чотирма елементами: двома особами та двома частками.”

В наступному розділі “Справедливе і законне” пан Рікер розглядає правову справедливість. Перехід від етичної справедливості до правової, за твердженням філософа, відбувається через здійснення наступного: „Перейти від формалізму незавершеного до формалізму завершеного — це означає розірвати зв'язок, який об'єд­нує чесноту справедливості в античному й середньовічно­му суспільстві з ідеєю Блага, чи йдеться про Благо зага­лом, чи про ідею доброго життя, чи про благо певної особ­ливої історичної спільності, чи про блага матеріальні, що визначають зміст ідеї справедливості у нерівних розподілах.”

У правничо-філософському розгляді цього процесу виділяють дві гілки юридичного легалізму: „Згідно з ортодоксальною кантівською лінією, на ім'я "за­конів" заслуговують лише справедливі відносини, які мо­жуть бути виведені з головного, цілком апріорного імпе­ративу, який Кант формулює так: "Дій таким чином, аби ти ставився до людства в твоїй власній особі чи в особі іншого не лише як до засобу, але завжди також як до са­моцілі". Але, як засвідчує його теорія права в "Метафізиці звичаїв", дуже невелика кількість законів може розгляда­тися як незаперечний наслідок формального імперативу. Для решти відповідність законам означає відповідність за­конам, що випливають із законотворчої діяльності полі­тичного утворення. Ми переходимо таким чином від суво­рого апріоризму до юридичного позитивізму, за якого пи­тання про засади виходить вже з царини компетенції прак­тичного розуму, щоб підпасти під контроль емпірично й історично конституйованих законотворчих інстанцій.”