Сторінка
1
Справедливість завжди перебувала в центрі уваги філософів і науковців гуманітарного спрямування, під час розгляду людини, як істоти політичної (чи коректніше було б сказати, “полісної”, у розумінні Аристотеля), соціальної, тої, яка не існує ізольовано, відтак впливає і зазнає впливу, тобто є водночас суб’єктом і об’єктом соціальної дії.
Дамо робоче визначення справедливості, необхідне для розуміння теорій справедливості, про які йтиме мова. Отже, справедливість — це загальна моральна санкція спільного життя людей, що розглядається головним чином під кутом зору протистояння бажань, інтересів, обов’язків; спосіб обґрунтування і розподілу між індивідами вигод і тягарів їх спільного існування в рамках єдиного соціального простору. Таким чином, специфічний предмет справедливості — благо і зло спільного існування в рамках єдиного соціального простору.
Існують два значення поняття справедливість — широке і вузьке. В широкому сенсі справедливість є розумністю суспільного життя; вона співпадає з моральністю в її проекції на соціальну сферу, є основною чеснотою соціальних інститутів. В спеціальному, вузькому сенсі слова справедливість є морально санкціонована співрозмірність у розподілі вигод і тягарів спільного життя людей, ступінь довершеності самого кооперування діяльностей і взаємного врівноваження конфліктуючих сторін в суспільстві і державі.
Для побудови теорії справедливості суттєвим є визнання того, що індивіди розглядаються в аспекті їх спільного життя, як ті, що потребують один одного і тому рівні між собою. В етичному аспекті справедливість виступає як рівність у можливості бути щасливими й у володінні необхідними для цього благами. Усяка цільна концепція справедливості виходить з основних і однаково доступних індивідам цінностей, а всяка соціальна практика справедливості припускає деякий, щоразу історично конкретний, набір матеріальних і духовних благ (від безкоштовної роздачі їжі в античних полісах до блага волі в сучасних ліберальних демократіях), до яких усі громадяни мають споконвічно рівний доступ. Тут крапкою відліку і вихідною нормативною підставою справедливості є взаємність золотого правила моральності.
У правовому аспекті справедливість виступає як формальна рівність, однаковість масштабу (вимог, законів, правил, норм), за допомогою якого «вимірюються» і їхні вчинки, що стають у такому випадку особами, зрівняними між собою як суб'єкти права. І в моралі й у праві справедливість виявляється рівністю, але істотно різною.
Моральна (етична) справедливість — це, можна сказати, рівність безкінечностей, люди тут рівні так, як можуть бути рівні довершені світи. Детальніше ми зупинимось на цьому аспекті справедливості розділ “Справедливе і добре” з роботи Поля Рікера “Справедливе: між законним і добрим”. Правова справедливість, напроти, є рівність одиниць, вона цілком укладається в рамки арифметичної рівності, але й у відомому сенсі тільки її і можна вважати рівністю, люди тут рівні саме як суб'єкти права, ніби в них не було інших властивостей, інтересів, потреб, цілей, крім як виконувати норми права. Цей аспект буде деталізований під час розгляду розділу “Справедливе і законне”, згадуваної нами роботи. Люди рівні й у якості «співзасновників» соціального простору. Але сам акт установи полягає в легітимації нерівності занять і статусів, що утворюють структуру засновуваного соціального простору (поділ праці, виділення органів керування і т.д.). Проблема полягає в сполученні, з'єднанні рівності і нерівності.
Існують два види (форми) справедливості, виділених ще Аристотелем, які складають наріжну конструкцію всіх наступних теорій справедливості: розподільна, чи дистрибутивна, справедливість і та, що зрівнює, чи ретрибутивна, справедливість . Вони являють собою способи розподілу благ, яких не вистачає на всіх, хто на них претендує, і які взагалі не можуть бути розподілені без того, щоб когось не обділити.
Крім того, Аристотель розрізняв загальну і приватну (спеціальну) справедливість. Під загальною справедливістю він розумів відповідність закону, розумність полісного життя; її можна визначити як загальний моральний знаменник усіх соціально упорядкованих відносин між людьми. Справедливість додає легітимності суспільним діям і формам життя. Вона збігається з моральністю в її проекції на соціальну сферу, відповідає на запитання про призначення і зміст спільного, об'єднаного, соціально-упорядкованого існування в суспільстві і державі. У її осмисленні склалися дві філософські традиції, за якими стоять різні суспільні практики.
Перша традиція виходить з ідеї кооперації. Диференційоване усередині себе я державно організоване суспільство — щось більше, ніж проста умова виживання і безпечного існування індивідів; воно є спосіб доброчесного життя, конкретна форма, у якій індивіди можуть реалізувати себе і досягти досконалості. Шлях від природного індивіда до морально -доброчесної особистості лежить через розумно влаштоване співжиття, що по-перше, завдяки поділу праці уможливлює існування різних наук і мистецтв, створюючи тим самим предметне середовище для самореалізації індивідів як доброчесні особистості; по-друге, дозволяє відокремити розумова праця від фізичного, створити дозвілля, що є умовою вільного розгортання внутрішніх сил індивіда, простором людської евдемонії. Держава в його адекватних формах (наприклад поліс для античних авторів, освічена монархія для Гегеля) мислиться як утілений розум, предметне вираження розумності людини. Відповідно благо держави ставиться вище блага окремих індивідів, фактичне гипостазування суспільства держави в якості опредметненої справедливості співвіднесено з розумінням того, що гарантією останньої є в кінцевому рахунку індивідуальна чеснота, справедлива особистість. Основна і специфічна риса справедливої особистості складається в безумовному проходженні боргу. Вона керується переконанням «кожному – своє» і на його основі не тільки вміє обмежувати себе але і визнавати першість за іншими завдяки їхнім людським якостям.
Завантажити реферат