Сторінка
2

Проблема справедливості в сучасній соціальній філософії

Друга традиція обґрунтування справедливості бачить у суспільстві і державі лише спосіб обмеження, стримування конфліктів, зовнішнє середовище безпечного існування людини. Вона втілилася найбільше повно в концепціях суспільного договору. Ці концепції виходять з гіпотези природного стану, у якому індивіди мають необмежену волю, у силу чого вони, взаємно зіштовхуючись, виявляються в ситуації тотальних небезпек. Право на усіх обертається відсутністю якого-небудь права. Держава є розумним виходом з такого стану; його призначення полягає в тому, щоб гарантувати безпека індивідів шляхом взаємоврівноважування їхніх прав. Справедливість держави в цьому випадку виміряється благополуччям індивідів. Морально санкціонованою суспільною метою стає «найбільше щастя найбільшого числа людей» (Вентам). Моральне виправдання держави виявляється одночасно його обмеженням, зведенням до прийнятного для всіх необхідному мінімуму зовнішніх рамок.

У цій традиції справедливість розуміється по перевазі як об'єктивний принцип, сукупність вимог, найчастіше кодифікованих, здійснення яких гарантується заохоченнями і покараннями. Як институциализированная сукупність вимог справедливість припускає і формує в індивідах визначені суб'єктивні здібності (насамперед здатність випливати нормам), але в ідеалі передбачається, що вона повинна функціонувати незалежно від доброї волі людей. Першу з розглянутих моделей загальної справедливості можна назвати кооперативно-холистською (Платон, Аристотель, Гегель, Маркс); її основний недолік — відсутність відповіді на питання про тім хто засновує і є суб'єктом справедливості. Другу модель можна назвати конфлікгно-індивідуалістичною (Гобс, Локк, Кант і ін.); її основний недолік полягає в тому, що в ній розумний вільний індивід, що є продуктом, підсумком історичного розвитку, розглядається в якості його передумови.

Справедливість являє собою спосіб ставлення людини до іншої особи, опосередкований відношенням до благ, на які вони обоє претендують. Формула справедливості завжди являє собою пропорцію між чотирма членами, де співвідношення осіб А і Б таке ж, як і співвідношення одержуваних ними благ а і б. Справедлива людина і справедливе суспільство суть такі, котрі можуть знайти моральну міру в розподілі вигод і тягарів, а моральною може вважатися така міра, що влаштовує всіх і на яку отримана згода тих, на чию частку випадає більше тягарів. Розподільна справедливість є розподіл благ (майна, почестей і всього іншого), а відповідно і тягарів, обов'язків, з урахуванням достоїнства особи, тобто в залежності від їхнього внеску в загальну справу, від його «питомої ваги» у масштабі суспільства. Тут враховується якість осіб.

Існують три основних історично вироблених принципи розподільної справедливості: кожному — те ж саме (усім порівну), кожному — по заслугах, кожному — по потребах. Основним у рамках сучасних суспільств є принцип «кожному — по заслугах» (типові приклади — заробітна плата в залежності від кількості і якості праці, розподіл нагород у залежності від бойових подвигів). Інші принципи теж важливі, хоча сфера їхнього застосування вужче.

У випадку справедливості, що зрівнює, достоїнство осіб не приймається до уваги. Тут мова йде в основному про два типи суспільних відносин, названих Аристотелем довільним і мимовільним обміном: про обмін речей і про покарання. Обмін речей вважається справедливим у тому випадку, якщо він здійснюється, відповідно до їхньої дійсної цінності. Переважним простором справедливості, що зрівнює, є ринок, на якому неважливо, хто купує, а важливо лише те, скільки він платить. Справедливість у покараннях, що припускає визначення адекватної міри покарання за нанесений у результаті злочину збиток, полягає також у невідворотності покарання — у тому, щоб воно накладалося незалежно від соціального, майнового та ін. статусу того, хто його вчинив. Справедливість, що розподіляє, задає морально-регулятивні основи суспільних відносин переважно в їх комунальному, особистісно вираженому аспекті, а та, що зрівнює — у діловому, об’єктививованому аспекті. Конкретні суспільства звичайно віддають перевагу тій чи іншій формі справедливості (наприклад, феодальне і соціалістичне суспільства віддають пріоритет справедливості, що розподіляє, буржуазне суспільство — справедливості, що зрівнює), але проте в кожному з них представлені обидві ці форми. Оптимальному, відповідному досягнутому рівню розвитку даного суспільства сполучення цих форм справедливості в цілому і стосовно до окремих фрагментів міжлюдських відносин має вирішальне значення для визначення міри справедливості в ньому.

Сучасні етичні дискусії про справедливість фокусуються навколо теорії справедливості американського професора Дж. Ролса. Ця теорія має синтетичний характер, узагальнює різні рівні й аспекти справедливості, пропонує ідеально-типову модель справедливості в ліберально-демократичних суспільствах. Її нормативною основою є два принципи:

1) Кожна людина повинна мати рівні права у відношенні найбільш великої схеми рівних основних воль, сумісних з подібними схемами воль для інших.

2) Соціальні й економічні нерівності повинні бути улаштовані так, щоб вони були:

а) до найбільшої очікуваної вигоди найменш вдалих і б) робили доступ до посад і статусів відкритим для усіх в умовах чесної рівності можливостей.

Наразі зупинимось більш детально на роботі П. Рікера “Справедливе між законним і добрим”. В першому її розділі “Справедливе і добре”, як зазначалось вище, автор розглядає моральну (етичну) справедливість. Тут слід виділити декілька аспектів.

По-перше, справедливість, в даному разі, розглядається як одна з людських чеснот: „Справді, поставлена під знак доброго справедливість виявляє себе як одна з чеснот у тому розумінні, якого греки надавали терміну arete – що його ми могли б перекласти як „довершеність” і що його римляни (Ціцерон, Сенека, Марк Аврелій) перекладали як virtus. Розглядати спра­ведливість як чесноту в одному шерегу з розумністю, по­міркованістю, мудрістю — якщо пригадати відомий серед­ньовічний квадрат головних чеснот, — це значить припу­скати, що вона сприяє орієнтуванню людської дії до завер­шеності й досконалості, зміст яких передається популяр­ним поняттям щастя. Саме ця орієнтація на добре життя надає справедливості як окремій чесноті того телеологіч­ного характеру, про який я говорив, її телос полягає в то­му, щоб жити добре.”