Сторінка
2

Соціальна філософія. Людина і природа

Поняття творення, продуктивна сила (поейсіс) дуже розгорнуте, загальний зміст: життя людини за своєю природою, відповідно з нею. Майстерним, наприклад, був Одісей у Гомера - один із перших об­разів становлення людини у світі, яка все більш знайомилася з ве­ликим помешканням - світом. Продуктивність такої людини, її при­рода - в створенні простору або закону, її власного життя. Подібно до того, як природа створює природність, людина, за природою, ство­рює людяність - систему особливих відносин у світі людина - лю­дина. У такому контексті, який закладений філософією з перших кроків її виникнення, природа - це не краєвид, не сукупність рос­линного і тваринного світу, не фізіологічні або фізико-хімічні про­цеси, а питання буття власне людини, її внутрішнього потенціалу, її творчих сил і продуктивних здібностей. Невипадково, в історії фі­лософії, як і в історії науки, уявлення про природу змінюється ра­зом з уявлення про саму людину і її місце у світі. Природа є філо­софською категорією - об'єктивна форма людського буття й мислення, характеристика реальності світу.

Розкриваючи суть релігії, як втілення потреб людських почуттів, Людвіг Фейербах зупиняється окремо на релігійному розумінні природи, називаючи його утілітарно-егоїстичним. Насамперед розглядає логіку аналізу природи в іудаїзмі, де створення Богом світу з нічого позбавляє природу будь-якої самостійної цінності, ставлячи ЇЇ в підко­рення свавіллю Бога і людському промислу. Таке розуміння природи пов'язується з ідеалістичною філософією, зокрема філософією Георга Гегеля, в якого ставлення людини до природи є виявом хитрості розу­му, який ставить перед собою й природою річ природи (тобто техні­ку). Сприйняття природи, як корисного і навіть необхідного елементу світу і людського життя, в філософії пов'язане із розрізненням понять свобода й необхідність, час і простір. «Георг Гегель не визнає просто­ру, відповідно, й природи»,- говорив Людвіг Фейербах.

Визнання зв'язку природи з поняттями необхідність й простір і дають ключ до розуміння суті природи, як філософської категорії. Тут відриваємося від чуттєвих образів тих явищ, які називаємо при­родними, й перейдемо у сферу проблем буття людини й її необхід­них умов. Питання: «А що власне таке природа?» - можливо по­ставлене тому, хто знає інший, не природний світ. Якщо природа є все, то й бути вона може абсолютно всім. Процес логічного аналізу світу, початий стародавньою філософією, відкриває природі таку перспективу. Філософія відокремлює людину, як істоту особливо ство­рену природою, але має відмінність від природи, відмінність тому, що людина, як природа, не може стати усім. Ось так виникає питан­ня, яке приписують стародавньогрецькому філософу Фалесу: «А що є все?». Що є все, якщо людина не може ним стати? Все - це те, що народжує також і людину. З роздумів і міркувань про людину і по­чинається філософське визначення природи. Людина чудовіша ніж статуя, говорить Арістотель, тому що людина народжується від лю­дини, а статуя не народжується від статуї, недосконалість людських творінь - перша відмінність людини від природи. Людський світ -світ, створений руками людини, вже не світ природи, в такому світі немає досконалості природи, лише наслідування її, мімесі, як гово­рили греки. Та з точки зору недосконалого світу, природа - це лише початок світу, архе, умова, привід, причина для його створення. За ле­гендою, великий Фідій після створення статуї Афіни, був засудже­ний і кинутий у в'язницю і помер у тюрмі за те, що на щиті богині один з греків, які боролися проти амазонок, дуже нагадував самого скульптора, а інший - Перикла. Це розцінювалося як образа богині, що вимагала обов'язкового покарання. Але статуя Афіни залишила­ся жити, навіть коли не стало Фідія, який створив ЇЇ. Каяття перед­бачене й природі, відтоді, як міфологічне захоплення нею змінилося філософською тезою: «Зрозумій самого себе!»

Вчення про природу, як привід-причину, (людського буття насам­перед), найбільше розгорнуте в античності у «Метафізиці» Арісто-теля, де характер природи, який створює і малює, набув форми людського знання про причини та початки, тобто став набутком людського розуму, а той у прагненні до пізнання - мірою природи. Природа, що стала усім, є, як говорив Арістотель, суттю, буттям, а суть буття - це те, що має початок руху в самому собі, суть - це причина речей, до пізнання якої прагне філософія. Чотири взаємозв'язаних поняття, на які розкладається природа в процесі пізнання - формальна, матеріальна, та що є метою творення, що має назву світово­го розуму - це її логічні поняття. Арістотель підкреслює, що приро­да, в найпершому і єдиному розумінні, є суттю, і саме сутність того, що має початок руху у собі, матерія зветься тому природною, що має здібність приймати на себе цю сутність.

В історії філософії не раз повертались до розуміння Арістотелем природи як причини. Але якщо для Арістотеля природа втілення «досконалої причинності», а тому багатство форм і доцільність світо­вого розуму поруч з випадковістю - можливістю матеріальних об­ставин матерії, то в його середньовічних християнських послідовни­ків уже за природою зберігається лише сфера випадковості матеріальних обставин світогляду, що підтверджують безкінечність та мимовільність можливостей надприродного та божественного ро­зуму. Так, випадок, що був в античній філософії Арістотеля вели­ким матеріальним таїнством природи, основою різноманітності та не­повторності її перевтілень, виявляється останнім притулком та долею природи та матеріального Всесвіту, поясненням природи випадком протиставлення неосяжності та незбагненності божественного тво­ріння світу. Але навіть у такому протиставленні природа не скида­ється з рахунків, бо що є всемогутність Бога без нікчемності природи, що є Провидіння без випадковостей? У того ж Арістотеля у розгляді місця матеріальної причини у природі говориться про матеріальну причину (матерії) як про Тіхе, долі-випадковості. Випадковість для Арістотеля це необхідність тілесно-матеріального втілення природи. Завдяки випадковості світ повен індивідуального та неповторного, і хоча форми огидного - це теж дитя випадку, та без випадковостей світ позбавився б життєвості та повноти. Отже, випадковість для Арісто­теля - це життєво необхідне доповнення самої необхідності. Випадко­вість необхідна - і в цьому велика досконалість природи.