Сторінка
1

Можливість зла як передумова морального добра

Насамперед, слід, звичайно, зважити на те, що протилеж­ність цих начал зовсім не озна­чає, що в основі відносин між ними не закладені й певні взаємозв'язки. Як будь-які універсальні протилежності, добро і зло в певному розумінні передбачають одне одного: у світі, де не­можливо було б грішити, де перед людиною не від­кривався би специфічний вимір злої волі, можна було б говорити про що завгодно, тільки не про добро. Добро, як ми пам'ятаємо, передбачає моральний вибір блага, вільне утвердження орієнтації на нього. Вільне — отже таке, яке має альтернативу. Якби такої альтер­нативи не було, прагнення людини до блага не мало би власне моральної вартості — не кажучи вже про те, що навряд чи було б здійсненне саме по собі. Причому справа тут не тільки у формальній, суто логічній залежності. Щоб усвідомити себе як моральну особистість, зібрати свою суб'єктивну енергію в єдине ціле, виховати свою волю, людина має відчувати весь ризик, усю незабезпеченість добра, яке не може ут­вердитися без її вибору, її рішучого вчинку. Ще Г. В. Ф. Гегель у «Філософії права» підкреслював «не­обхідність зла» як принципу суб'єктивної індивідуаль­ності, котрий моральність має здолати, використавши всі можливості духовного розвитку. Як зазначають фахівці в галузі педагогіки, особис­тості, що формується, може бути потрібен і свій власний, глибоко пережитий досвід зла — своєрідне моральне щеплення, що гартує и напередодні сер­йозних життєвих конфліктів. За словами М. Бубера, «зло людина фактично знає тільки тією мірою, якою вона знає про саму себе, все інше . не більше ніж ілюзія»10 Дитина, підліток, юнак на порозі дорослого життя має так чи інакше випробувати своє сумління, відчути реальний, не награний страх, реальний сором, щоб усвідомити внутрішні межі своїх виборів і вчинків на майбутнє. В набутті цього досвіду, котрого так чи інакше не позбавлений, мабуть, ніхто, є справжній, неминучий ризик; разом з тим від тактовності оточую­чих дорослих чималою мірою залежить, чи стане цей досвід зла лише минущим моментом духовно-мораль­ного розвитку особистості, чи накладе згубний відби­ток на все її подальше життя. Великий захисник гуман­ності й знавець дитячої душі Януш Корчак у цьому зв'язку писав: «Мій принцип — нехай дитя грішить. Бо ж у конфліктах із совістю і виробляється моральна стійкість». Таким чином, без можливості зла, а інколи і його актуальної присутності в моральній свідомості й пове­дінці особистості неможливе гартування справжньої моральної доброти. Така «необхідність зла», звісно, не означає, що ми маємо його спеціально вигадувати, тягти звідкілясь у власне життя, або ж, що найгірше, створювати собі «образи зла» на зразок тих, про які йшлося вище. Не слід турбуватися про те, що зла для когось не виста­чить. Оскільки людина не є всемогутньою, для неї завжди залишатиметься відкритою царина морального вибору, один з полюсів якого буде позначений як зло. Потрібна тільки готовність мужньо й відкрито, не втра­чаючи ні власної гідності, ні любові до ближніх, стрічати зло там, де воно вторгається в наше життя.

Альтернативні концепції взаємовідношення добра і зла

Окреслені відносини добра і зла, потрапляючи в поле філо­софсько-етичного розгляду, не­рідко давали привід для занадто широких узагальнень. Так, у межах діалектичної філософської традиції, від Гегеля до основоположників марксизму й далі, утверджується парадигма (взірець) розуміння взаємовідношення добра і зла в дусі класичної діалектики суперечностей — як цілковитого взаємоопосередкування, взаємопроник­нення і взаємопереходу між ними. В суспільній свідо­мості вкорінювалася, аж поки не стала загальним місцем, думка про те, що зло в історії виявляється чи не найбільш вдалою і природною формою втілення певного кінцевого добра, що добро безсиле, поки не знайде доступ до «злих» важелів реального прогресу, що добрі наміри самі по собі тільки й ведуть, що до пекла, і т. д., і т. п. Девізом цього діалектичного розуміння, що інколи й сьогодні сприймається як єдино можливе, можна було б поставити відомі слова Мефістофеля з гетевського «Фауста»: Я — тої сили часть, Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого. У цілковитій відповідності із цим мефістофелівсь-ким гаслом у філософії історії Гегеля зло осмислюється як реальний двигун суспільного прогресу: саме кори­столюбство, любов до влади та інші низькі пристрасті людини головним чином і рухають, за Гегелем, коліща­та історичного поступу, спрямованого до кінцевої сво­боди й добра. Ще виразніше про зло як рушійну силу історичного прогресу висловлювався Ф. Енгельс. Перетворюючись у реальності соціального життя на безпосередньо практичну настанову, дане уявлення породжувало моральну нерозбірливість у виборі засобів здійснення ідеальних цілей, вело до виправдання на­сильства й жорстокості. Всі ці втілення «діалектики добра і зла» добре відомі нам із власного соціального досвіду; відомі вони й у світі. Істотним наслідком утвердження в суспільній сві­домості подібної діалектики виявилося те, що в межах доброчинної, здавалося б, діяльності стала можливою своєрідна ейфорія щодо зла як начебто необхідного для досягнення тієї чи іншої позитивної моральної мети. Стало можливим хвалитися міццю біцепсів, «крутістю» поводження з людьми, кількістю танків і боєголовок, убачаючи в усьому цьому не лише прояв власної сили (що завдає радості й дикуну), а ще й певний натяк на святість своєї мети — адже чим більше зла мусимо ми вчинити задля нашого гіпотетичного добра, тим, значить, саме це добро має бути вище, могутніше й світліше! Лише у XX ст., коли «необхідне» зло, нагромаджу­ючись у житті людей і суспільства, загрожувало вже стати «непрохідним», таким, крізь яке взагалі неможли­во пробитися нікуди, — почала набувати поширення інша, альтернативна парадигма в розумінні співвідно­шення добра і зла. Згідно з нею, діалектична напруже- | ність і взаємопереплетіння цих двох полюсів утілю- і ються саме в незмінну актуальність вибору між нача­лами добра і зла на кожному з етапів реалізації люд­ських цілей, у розуміння того, що ситуація такого вибору залишається для людини завжди відкритою. Іншими словами, на передній план виходить потреба у відпові­дальному моральному осмисленні кожного із значущих елементів цілеспрямованої діяльності людини. Адже вся сучасна історія свідчить, що мало тільки бажати добра — добра, як вони його розуміли, нерідко хотіли й найжорстокіші тирани, — мало і працювати задля його реалізації. Важливою є здатність добром робити добро — так вибудувати конфігурацію своєї дії, своїх учинків і стосунків, щоб за будь-якого позитив­ного ефекту вони завдавали щонайменше зла людям і довкіллю. Надихаючими ознаками руху в цьому на­прямі є поширення засад етики ненасильниптва, еко­логізація сучасної свідомості тощо.