Сторінка
1

Раціоналізм Декарта

Вступ

Рене Декарт (1596 – 1650) являє собою мислителя вже цього часу. Саме досягнення в розвитку природних наук сильно вплинули на формування огляду Декарта.

Рене Декарт у вісім років пішов на навчання до єзуїтського коледжу Ла-Флеш. Там він отримав основи освіти. В деяких життєвих описах Декарта показується, що сухе, педантичне навчання його не задовольняло. Негативне відношення до схоластичного нерозуміння науки і філософії виявилось у нього пізніше, коли він як воєнний побував у багатьох частинах Європи. У 1621р. він пішов з воєнної служби і почав мандрувати. В цей період він пише більшість своїх робіт.

Декарт є автором багатьох дослідів відносно самих різних областей людського пізнання. До найбільш значимих належить "Реферат о свете" над яким він працював у 1630 –1633рр., потім його "Діоптрика", де він заклав основи геометричної оптики. Потрібно згадати і роботу "Про пристрасті", присвячену етичній проблематиці, написану в 1649р.

Декартові сумніви і "відмова від усіх визначень" виходять не з передумов принципіальної неможливості існування цих визначень. Принцип Декарта згідно якому в усьому потрібно сумніватися, висовує сумніви не як ціль, а лише як засіб. Для нього, чуттєва очевидність як основа, принцип достовірності пізнання неприйнятна. "Все, що я до цих пір гадав найбільш істинним, я отримав від почуттів, або їх допомогою. Але почуття я інколи викривав в обмані, і розумно буде не завжди довіряти тим, хто нас хоча б раз обманув." Не можна також засновувати достовірність пізнання на "авторитетах". Відразу виникло б питання, звідкіля береться достовірність цих авторитетів. Декарт ставить питання про досягнення достовірності самої по собі, достовірності, яка повинна бути вихідною і тому сама не може опиратися на інші передумови.

Раціоналізм Декарта

Думки про об’єднання теоретичного пізнання з практичним мистецтвом, маючи за ціль удосконалення природи і покращення життя людини, було близьким Декарту. Подібна думка виникла і у Д’Алібера, одного з його французьких друзів. Д’Алибер мріяв заснувати на свої кошти школу мистецтв і ремесел, де працівники змогли б не відриваючись від свого щоденного ремесла, в години, вільні від поточної роботи, а також у святкові дні удосконалюватись у теоретичних знаннях. Багато теоретичних питань, якими він займався, привернули його увагу саме тому, що від розв’язку цих питань залежало, як він знав, рішення важливих практичних задач.

Думки Декарта про перетворення науки, його план і перші кроки до його здійснення не випадково виникли в Голландії. Способу життя її громадських класів, природа країни, її історія найбільш спонукали складенню такого напрямку думки. Але для того, щоб цей погляд на науку досяг степеню справжнього, суворого обґрунтування світогляду, знадобився не лише геній Декарта, а й довгі роки безперервної праці, знадобились досліди, які охоплювали не лише всю область філософії, а майже всі галузі знання про природу.

Декарт прийшов до формулювання основних філософських принципів метода дослідів і установлення достовірних істин. Всього цих принципів, чи правил, Декарт висуває чотири.

Перше правило потребує "не признавати істинним нічого, крім того, що з очевидністю пізнається мною таким, а саме ретельно уникати поспішності та упередження й приймати в свої судження лише те, що уявляється моєму розуму так ясно і чітко, що ні в якому разі не збуджує в мені сумніви"[1].

Друге правило потребує "розділити кожне з утруднень розгляданих мною на стільки частин, наскільки можливо і скільки потрібно для кращого їх вирішення".

Третє правило потребує "мислити по порядку, починаючи з предметів, найбільш простих і легко засвоюваних і підніматися потрошку, як по сходам, до пізнання найбільш складних, допускаючи існування порядку навіть серед тих, які не слідують природно один за одним".

Четверте правило потребує "складати повсюди настільки повні переліки й такі загальні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено".

З порозумінням цих чотирьох правил, за думкою Декарта, відпадають всі труднощі, які виникли в дослідах істини і в процесі дедукції. Так як всяка дедукція в своєму підйомі до істини, вже раніше установлена, неминуче доходить до положень, які не можуть бути зведені ні до яких інших, тому виникає питання про те, які саме істини можуть бути признаними за істини не вивідні і крім того цілком достовірні. Іншими словами, яка природа тих істин, які є достовірною основою довгого ряду утворених від них і вивідних за допомогою дедукції істин?

Всі положення, які приймаються в якості безспірно істинних, мають між собою дещо спільне: всі вони говорять, по-перше, про відомі відношення між предметами нашого пізнання. "Я бачив, – пише Декарт у "Міркуванні про методи", – що хоча . предмети (окремих наук. – В.А.) відмінні, але вони всі узгоджуються між собою в тому, що досліджують лише різні відношення чи пропорції, що зустрічаються в них"[2]. По-друге, достовірні істини говорять про такі відносини між предметами, які видно нашим розумом зовсім ясно і чітко.