Сторінка
2
Вже в першому нарисі своєї філософії в 1629р., Декарт говорив про те, що серед океану сумнівних і неточних думок він знайшов одну істину, зовсім безспірну і достовірну – істину, згідно якої мислячий існує: "лише думку не можна від мене забрати. Звідси без сумніву, що я є, я існую"[3].
Тепер Декарт йде ще далі. Він прагне встановити, у чому саме постає достовірність цієї істини. "Я помітив, – пояснює він, – що в істині положення "я мислю, значить, існую" мене переконує єдине лише ясний розсуд, що для мислення необхідно існувати. Звідси я прийшов до висновку, що можу вважати загальним правилом наступне: "все, що ми уявляємо собі досить ясно і чітко, – істинне""[4].
Лишилося лише питання: що ж саме ми бачимо ясно і чітко? Істинами, які видно з повною ясністю і чіткістю, не можуть бути, за Декартом, положення, засновані на почуттях, на свідченнях почуттів, на даних уявленнях. Так як показник почуттів обманливі, то різне твердження чи заперечення, зроблене на їх основі, може бути неправдивим. Несуттєве і недостовірне також і зазвичай підтверджує різницю між образами сприйняття, з одного боку, і образами пам’яті та уявлення – з іншого. Різницю цього спростовує сновидіння, в яких грань між образами сприйняття й образами фантазії губиться.
Єдиними істинами, які видно з ясністю й чіткістю, Декарт признав інтуїцію розуму, а саме положення, які розум безпосередньо, без допомоги висновків чи доведень, бачить як достовірні.
Такими істинами, міркував Декарт, не можуть бути положення, основані на чуттєвому досвіді. Наприклад, наші математичні ідеї, за Декартом, не можуть бути здобуті з чуттєвого досвіду по тій простій причині, що можливі ясні та чіткі ідеї таких геометричних фігур, які ні в якому досвіді ніколи нам не зустрічались.[5] Ні всебічність математичних аксіом, ні їх повна незалежність від свавілля нашої фантазії, ні вічність і необхідність, з якими нам мислиться в цих аксіомах відношення між математичними предметами, не допускають, за Декартом, можливості їх чуттєвого походження. Аксіоми на які опираються наші істинні достовірні дедукції, – все суть інтуїції нашого розуму (Вчення про інтуїції розвинуте Декартом ранньому незакінченому і опублікованому лише після його смерті творі – "Правила для керівництва розуму". Про інтуїцію Декарт говорить і в інших творах та листуванні. У всіх цих творах Декарт розуміє під інтуїцією (intuius) розсуд істини, досягнутої не почуттями, а лише розумом, і при цьому розсуд прямий, безпосередній, незалежний від доведення. Помилка цього розуміння очевидна. Декарт допускає, ніби можливе знання, нічим неопосередкований. В дійсності всяке знання, у тому числі й знання, які виражаються в аксіомах, завжди в кінцевому рахунку опосередковано практикою. Декарт не знав цієї важливої істини, встановленої діалектичним матеріалізмом. Не знаючи цього положення, Декарт помилково думав, ніби в інтуїції наш розум пасивний і лише бачить істину, яка відкривається в полі його розумового зору. Погляд цей – прямий результат метафізичного розуміння пізнання, властивого філософам ХVІІ століття. Зв’язок між вченням про інтуїції й созерцательним розумінням знання Декарт ясно виразив у своєму листі, надрукованому в п’ятому томі Зібраннях творів Декарта: "Інтуїтивне пізнання, – писав він, – є озарениє розуму, за допомогою якого розум бачить у світі бога речі, які бог хоче відкрити людині шляхом прямого враження божественної ясності на наш розум, який при цьому вже потрібно роздивлятися не як діяльний, а лише як утримуючий промені божества"[6]. Буржуазні ідеалісти в працях про Декарта підкреслюють значення цього тексту, ніби він доводить, що головна думка вчення Декарта про "Природній світ" є думка про "божественне" джерело цього "природного світу". Таке, наприклад, пояснення "природного світу", розвите Джибсоном, який стверджує, ніби за Декартом, "природній світ" "даний нам богом і виражає, pro tanto божественну природу в нас"[7]. Звичайно в листуванні з богословами Декарт, прагнучи говорити з ними говорити на зрозумілій для них мові, не раз характеризує "природній світ" з його "інтуїціями" як той що виник від бога. Однак основний в усіх цих текстах є не богословська тенденція, а думка про созерцательной самоочевидності інтуїтивного знання. Корні вчення Декарта про "природній світ" і про "інтуїції" – не в богословії, а в метафізичному методі мислення Декарта).
Розвиваючи вчення про метод, Декарт став засновником раціоналізму, а саме напрямку в теорії пізнання, згідно якому всебічний і необхідний характер істин математики і точного природознавства має джерело не в досвіді, а в розумі. Критерієм достовірності він проголосив логічні признаки раціонального пізнання – ясність і чіткість. Невипадково цей раціоналізм виявився тісно пов’язаний з математикою. Саме в математиці, в розробці якої Декарту належало таке видне місце, він знайшов ту всебічність і необхідність істини, яка сама потребувала пояснення. Але так як Декарт не знав відкритого лише засновникам марксизму справжнього критерію істинності пізнання, корінного в практиці – В історичній практиці громадських класів, – то він джерелом всебічності й необхідності помилково признав не чуттєві нібито інтуїції розуму. Звідси таке різке протистояння чуттєвих інтуїцій інтуїціям розуму, яке лежить в основі всієї теорії пізнання Декарта і всього його метода і яке накладає печатку ідеалізму на всю його теорію науки (Ж.Лапорт справедливо відхиляє пояснення декартовської характеристики інтуїції в дусі Мальбранша, але, розходячись в цьому особистому питанні з деякими інтерпретаторами інтуїції Декарта в дусі теорій католицизму, Лапорт поділяє загальний у нього з ними помилковий погляд, ніби в погляді Декарта на джерело інтуїтивного знання Декарт "просто надихається християнською традицією, згідно якої Слово є світло, озаряющий всяку людини, яка приходить на цей світ".[8]).
Завантажити реферат