Сторінка
1
У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські "курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському ґрунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки.
Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.
Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом/якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.
Професор академії І.Гізель (бл. 1600-1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами".
Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття.
Інокентій Гізель був одним із творців «Києво-Печерськ патерика» (1661 р.), він же написав історичний твір «Синопсис» (1674 р.), у якому проводилися ідеї про єдність походження російського, українського і білоруського народів. В історії філософії Гізель відомий, насамперед, як автор великого філософського курсу «Твір про усю філософію» (Opus totius philosophiae), прочитаного ним у стінах Київської академії в 1645-1647 р. Курс цей, єдиний зі збережених цілком цього періоду, вплинув на академічну традицію кінця XVII — початку XVIII ст.
Гізель, по походженню німець, народився близько 1600 р. і вмер у 1683 р. Освіту він одержав у Київському колегіумі, де прослухав курс І. Кононовича-Горбацького. По закінченні академічного курсу, він вчився в європейських університетах, можливо, навіть в Англії . З 1645 р. — професор, а потім і ректор Київського колегіуму.
Натурфілософські погляди Гізеля з достатньою повнотою досліджені в книзі української дослідниці Я. М. Стратий «Проблеми натурфілософії у філософській думці України XVII століття» (Київ, 1981). Природу Гізель визначав «як універсальність створених речей, як щойність (quidditas) і сутність кожної речі». У ній він виділяв три стани, а саме: стан байдужності, чи природу саму по собі (природа тут є індиферентною до своїх акцидентальних предикаментів), другий — стан природи щодо існування (стан одиничності), і третій — стан природи в абстракції розуму, де природа знову знаходить свою ідеальну єдність. Пізнаючи загальну природу, людський розум усвідомлює собі закономірності, відповідно до яких здійснюється перехід від першого (потенційно загального) до другого стану природи. Перехід цей здійснюється за допомогою особливих, іманентних природі форм, що, в інтерпретації Гізеля, разюче нагадують елементарні категорії формальної логіки. Це — логічні операції розуму, що, абстрагуючи від матерії, стає здатний сприймати чисті сутності. Гізель, узагалі говорячи, усіляко намагається наблизити загальне до матерії, зрозуміло, не допускаючи їх змішання, в чому, у принципі, і знаходить своє вираження синтез неоплатонізму з перипатетизмом (характерна в цьому відношенні сентенція: «Необхідною передумовою існування є одиничність»).
До числа інших особливостей філософії Гізеля варто віднести прагнення пояснити природні процеси і явища з них самих, хоча і тут дає про себе знати відзначений вище синтез неоплатонізму з перипатетизмом (який важко охарактеризувати інакше, ніж філософський конформізм). Бог, відповідно до навчання Гізеля, перебуває всюди, будучи причетний кожній сутності, і, таким чином, пантеістично стикається з матеріальним світом. Сам Гізель, утім, стояв на креаціоністичних позиціях, відхилення від який розуміється, ймовірно, складністю початого ним філософського синтезу. Гізель наполягав на однорідності земної і небесної матерій, хоча і заперечував наявність у небі субстанціональних змін, проти чого одним з перших виступив Феофан Прокопович. Рух Гізель розглядав переважно з якісної сторони, розуміючи під ним різні зміни, що відбуваються в матеріальному світі. Спроби переходу до механістичного розуміння руху можна, утім, доглянути в теорії «impetus» (поштовху) і концепції «інтенсифікації і ремісії форм».
Завантажити реферат