Сторінка
1

Погляди Густава Шпета на логіку історичного пізнання

Місце та роль філософії Густава Шпета (1879-1937) як в російській, так і в єропейській культурі характеризується певною унікальністю. У творах мислителя можна спостерігати моменти, не характерні для російської філософії, – Г. Шпет був радше філософом західної школи. “Учень та послідовник одного з найвизначніших європейських філософів Едмунда Гуссерля, який заклав теоретичні основи сучасної західної думки та, відповідно, визначив проблематику майже всіх напрямків західної філософії (екзистенціалізму, культурної антропології, герменевтики, деконструктивізму), – справедливо відзначає Е. Фрейбергер, – Густав Шпет міг поглянути на події в європейській філософії як росіянин, а на події в російській філософії – як європеєць” [11, 10]. Філософія Густава Шпета – це, кажучи словами іншого дослідника, “зустріч російського Логосу та німецького Ейдосу в багатоголоссі російської філософської думки” [13, 243].

Для творчості Г. Шпета, незважаючи на різноманітність розроблюваних тем, дослідницьких планів, висвітлених проблем, характерна певна органічна цілісність. Як відзначає М. Гадіні: “Філософія Густава Шпета постає як дещо органічне, де можна виділити моменти, що охоплюють досить широку сферу, хоча при цьому ніколи не зникає певна зв’язка, що надає єдність усьому цілому. Це динамічна єдність структурного типу, якщо скористатися виразом самого Шпета, де один елемент передбачає інший; отже, при дослідженні однієї проблеми ніколи не губиться уявлення про складність усіх інших” [4, 59].

Густав Шпет відзначався надзвичайною працездатністю [1, 145–146]. Він працював в різноманітних сферах гуманітарних наук – психологія, філософія, філологія, естетика, культурологія тощо. Однак особливу увагу мислитель приділяє проблемам методології наук. “Творчість Шпета, – зазначає з цього приводу Т. Марцинковська, – від самого початку вирізняється прагненням до створення універсальних наукових методологічних принципів, які пояснювали б дані не лише гуманітарних, але й природничих наук… Ця позиція наближає його до концепції Ляйбніца, який також намагався знайти ту універсальну цеглинку (монаду), що дала б можливість зрозуміти будову і закони навколишньої дійсності – від космосу до людини” [8, 10].

Значне місце в творчій спадщині Густава Шпета займає розробка питань логіки. “Сенс логічних досліджень Г. Шпета, – пише один із дослідників творчості вченого А. Мітюшин, – полягав у тому, аби розробити діалектичне вчення про поняття: перш за все на ґрунті природньої мови, а потім на матеріалі її термінованих модифікацій в окремих науках” [10, 95]. У цьому контексті Густав Шпет висуває ідею “первинного значення” як “тлумачного словника наук”. Сам мислитель визначає власний філософський метод як “інтерпретуючу діалектику понять”. Ця форма діалектики звертається не до умовних позначень і формальних схем логістики, а до самого сенсу наукових теорій та термінів. У цьому зв’язку Шпет знаходить предмет логіки в стихії словесної свідомості.

Саме в контексті цих розробок мислитель звертає особливу увагу на питання логіки історичного пізнання. Результати цього дослідження викладені, насамперед, у праці “Історія як предмет логіки. Ч. І. Матеріали”, виданій у Москві в 1916 році. Ця робота вченого мала новаторський характер у російській науці того часу. Як відзначає Г. І. Челпанов: “У своєму творі Шпет вперше в російській філософській літературі досліджує питання величезного значення про те, чи може історія, що має своїм предметом одиничне, вважатися наукою, тоді як традиційна логіка предметом науки вважає загальне” [12, 316]. Згадана праця Густава Шпета містить детальний аналіз філософських онтологій, на підставі якого мислитель визначає перспективи історичного пізнання.

Визначаючи місце методології історії в сучасній для нього філософії, вчений говорить про актуальність даної проблематики. У своїй статті “Філософія і історія” він зазначає, що характерною рисою його епохи було те, що вона прийшла до чіткого усвідомлення проблеми історичного пізнання. “У цьому сенсі, – пише вчений, – наша філософія стає переважно історичною філософією, і чим більше вона буде перейматися проблемою конкретного, тим більше вона буде ставати історичною” [18, 10].

Однак, на думку Густава Шпета, існувала також певна негативна направленість філософської думки, що значною мірою перешкоджало утвердженню правильної точки зору на історію як науку. Відомо, що для початку ХХ століття характерним було протиставлення природничника (натураліста) та історика – натураліст передусім спостерігає, а історик – читає. До того ж підтримувалася думка про певну перевагу “спостереження” над “читанням”, оскільки перше пов’язане із методом “безпосереднього” пізнання. Усупереч панівним уявленням Г. Шпет проголошує інший принцип – потрібно спостерігати як читають, а не читати як спостерігають. Як відзначають дослідники творчості Густава Шпета, “звідси випливає радикальний висновок про логічну “парадигму” наук. На противагу переконанню, що виникло в ХІХ столітті і панує досі, нібито логіка емпіричних наук є логікою природознавства, Шпет висуває твердження, згідно з яким логіка емпіричних наук є передусім логікою історії, тобто врешті-решт має своїм прообразом гуманітарне мислення з його опертям на уяву та інтерпретуючу словесну свідомість” [10, 96].