Сторінка
2
З розглядом проблематики історичного пізнання в творчості Густава Шпета тісно пов’язана тема критики неокантіанства. Філософська концепція вченого в цілому може бути визначена як раціоналізм, що шукає розуміння повноти дійсності в її конкретній данності. Такої конкретності та повноти Шпет не знаходить у популярному в тогочасній європейській філософській думці неокантіанстві. На думку вченого, у Канта та його послідовників відбулася підміна істинно даного логічними та формально-онтологічними абстракціями. Канта Густав Шпет розглядає поряд із позитивістами як “адепта” та одного з творців негативної філософії, а себе проголошує реалістом та переконаним прихильником філософії позитивної. Андрій Бєлий у своїх літературних спогадах наступним чином описує полеміку Г. Шпета з неокантіанцями: “Кантіанці ходили на бій у тяжких обладунках, здалеку нагадуючи Голіафів; але ось виходив Шпет, як Давид, озброєний наготою скептицизму: …”трах” – лоб Голіафа коловся” [2, 277].
Розквіт наукової діяльності Густава Шпета відбувався саме в той час, коли неокантіанська методологія набувала все більшого визнання і впливу в європейській філософії. “Баденська (“Південно-західна”) школа внесла значну долю суб’єктивізму в науки про культури. В. Віндельбанд та Г. Ріккерт розмірковували про індивідуалізуючий метод, аксіологічні передумови історичного пізнання” [9, 115]. Натомість Г. Шпет у своїх працях трактує історію як об’єктивно осмислену реальність. У листі до Д. М. Петрушевського мислитель зазначає: “Я вважаю безперечною заслугою Ріккерта і К° те, що вони повернулися до визнання індивідуального характеру за історичним предметом і, виходячи з цієї його особливості, намагалися показати логічну специфічність історичних наук. Однак я думаю, що відштовхуючись в основному від кантіанства, яке знає лише теорію пізнання “математичного природознавства”, – не кажучи вже про загальні дефекти кантівського суб’єктивізму, – вони не подолали до кінця натуралізм” [15, 121].
Шпет вказує на те, що індивідуальне для неокантіанців – це, насамперед, одиничне. Логічно воно протиставляється множинному, а в пізнавальному плані – це предмет безпосереднього пізнання. Однак, на думку мислителя, історичний предмет у безпосередньому пізнанні та в спогляданні ніколи не дається. У своєму листі Густав Шпет зазначає, що “історик – двічі філолог” [15, 121]. Предмет його дослідження принципово даний лише у свідоцтвах – документах, пам’ятках, актах, казаннях і т. д. Історик, на думку філософа, прочитавши філологічну пам’ятку, знову піддає її своїй критиці та інтерпретації. “Речі (realia) філолога, – пише Шпет, – для історика все ще знаки, слова, символи: “покликання варягів”, “вбивство Цезаря”, “смерть Карла Великого” – це для нього знаки, які вимагають розкодування і ховають за собою історичну ens reale: соціальні групи, партії, відносини, організації тощо” [15, 121]. Для натураліста така інтерпретація позбавлена сенсу, оскільки для нього одиничне не знак, а сама річ: комета є кометою, а не знаменням, чума є чумою, а не вираженням чиєїсь волі. Натураліст бачить Всесвіт як замкнену систему. Інакше уявляє собі світ історик. Його система, на думку Шпета, не замкнена, але така, що розгортається.Тут немає абстрактних причин та дій, кожна причина та кожна дія є саме такими лише в даних одиничних конкретних умовах, які не можна усунути без знищення відповідної одиничності ані подумки, ані експериментально.
Розглядаючи предмет історичного пізнання, Густав Шпет зазначає, що цей предмет є певною конкретністю. Однак, говорячи про конкретність цього предмету, ми виповідаємо надзвичайно мало. “Предмет у своєму логічному значенні” є лише невизначеним “носієм” різноманітного змісту, зв’язаного в єдиний вузол у деякому центральному ядрі, що його осмислює. Предмет – це лише деякий пункт, що визначає напрямок наших прагнень та пошуків. Тому необхідно виділити у різномаїтті його змісту насамперед типи відношень, які емпірично можна характеризувати як відношення культурні, правові, релігійні тощо.
На думку Г. Шпета, в загальному потоці історії ми розрізняємо відношення людини до навколишньої дійсності, які загалом є такими ж різноманітними, як сама ця навколишня дійсність. “Ми виокремлюємо, – пише вчений, – не лише її [людини – Д. Ш.] відношення до “дійсного” світу в обмеженому сенсі, тобто відношення технічні, культурні, пізнавальні та інші, але також встановлюємо як специфічне її відношення до “надчуттєвого” і говоримо вже про відношення релігійні. Зрештою, ми виокремлюємо відношення людини до людини як відношення переважно правові та моральні. Загалом, ми помічаємо, як з відношень людини до людини виникають відношення груп: класів, станів, держав тощо. Ми знаємо, що усі ці відношення підкоряються деякій визначеній формі, формі організації. І ось з цього організуючого і того, що організується, потоку історії, ми отримуємо окремі речі, окремих людей, окремі відношення та зв’язки, – і робимо їх предметом свого пізнання” [18, 11].
Поглиблюючи власні розробки, Густав Шпет аналізує відмінності у баченні світу натуралістом та істориком. Він зазначає, що основною онтологічною передумовою натураліста є уявлення про світ як про певну систему дії матеріальних сил. Всередині цієї системи причини повністю переходять в дію і навпаки, таким чином між ними встановлюється рівність. Засадничим принципом природознавства є збереження матерії та енергії. Зрештою, час (Z) тут постає лише як зміна простору (R). Час (Z) в природознавстві позначається кількісним числівником. Він тут є лише четвертим виміром простору. Будь-який процес, що відбувається в часі тут є відносним. Систему Всесвіту можна представити в системі рівнянь.
Завантажити реферат