Сторінка
3
На думку Г. Шпета, в світі, з яким має справу історик, ми не знайдемо відсторонених причин та дій, кожна причина і кожна дія є такими лише в даних одиничних конкретних умовах. Сама така реальна одиничність є визначенням історичного часу (Z). Час тут – це порядок у зміні однієї конкретної повноти іншою. Час (Z) в історії не вимірюється простором (R) і позначається порядковим числівником. Будь-який процес, що здійснюється в історичному часі є абсолютним. “Вперед” і “назад” в часі (Z) мають для історика абсолютне значення, жодних вичислювальних рівнянь тут не може бути.
Таким чином, причинне пояснення в історії повинне означати дещо інше, аніж у природознавстві. Якщо подивитися з суто логічної точки зору, то пояснення розглядається як процес дедуктивний. Однак у такому “вигляді” пояснення постає лише в науці, коли з готової теорії або гіпотези, які зведені в формулу так званого закону, робляться окремі висновки. Коли ж ми говоримо про саме дослідження, яке веде до теорії та закону, то мусимо погодитися, що воно є індуктивним, а тому від початку і до самого кінця – принципово гіпотетичним. Цінність та рівень вірогідності гіпотези, зрештою, визначається практикою, тобто в загальному розвитку науки, можливістю таких висновків, які мають технічне застосування. “Природознавство практично повністю задовільняється теоретичною ймовірністю, – зазначає Густав Шпет, – і все його життєве значення – в техніці“ [18, 122]. Інтересу до факту як факту немає ані у натураліста, ані у техніка; для першого факт цікавий як перевірка теорії, для другого теорія цікава як перевірка факту.
Принципово інакше, на думку Г. Шпета, ця справа постає в історичній науці. Її пояснення є індивідуальним у тому ж самому сенсі, що й факт, який пояснюється. Це є перехід від деякої частини до конкретного цілого, а не до відстороненої теорії. Власне тут і з’являється факт як factum, в його повній індивідуальності. Тут немає гіпотези в природознавчому сенсі терміна, немає також індукції в тому ж самому сенсі, тобто ймовірного висновку про загальну причину через спостереження дій, які її повторюють, а також через експериментальну перевірку зв’язку між даною дією та причиною. Причина встановлюється так само як і факт, даний та абсолютний. В логічному сенсі вона має дещо іншу, аніж у природознавстві, суть, оскільки не стає теорією, а залишається констатуванням факту. Обґрунтування відповідного констатування полягає не в практиці та технічному застосуванні, а в інтерпретації та критиці джерела, свідчення тощо.
Густав Шпет зазначає, що прагнення історика представити історичну причинність у вигляді загальних положень та формул обов’язково приводить його до встановлення сентенцій морального, а не наукового типу. Твердження того, що практичне значення історії в морально-прикладному характері її “висновків” або “зразків”, є так само неправильним як очікування від неї технічних засобів для впорядкування нашого матеріального життя. Дійсне значення історії в її культурно-освітній цінності.
Аналіз Густава Шпета методологічних принципів історії тісно пов’язаний в його творчості з розглядом проблем герменевтики, загальним висновком якого є доведення її важливості для наук про культуру. Фактично мислитель прагне розробити основи універсальної теорії розуміння явищ соціального буття. “Для Шпета саме історичне явище – це знак, сенс якого потрібно розкрити. Саме тут лежить “момент зародження наукової теорії”… Звідси випливає значення проблеми тлумачення для гуманітарних і, перш за все, історичних наук” [9, 115].
Більш детально проблеми герменевтики вчений аналізує в праці “Герменевтика та її проблеми”. Також слід зауважити, що філософську позицію мислителя досить часто характеризують як “герменевтичну феноменологію”. “Явна герменевтична навантаженість феноменологічного методу, – пише В. Кузнєцов, – значимість герменевтичної проблеми в ньому та відсутність теоретичних розробок інтерпретаційно-розуміючих методів пізнання змусили Шпета після феноменологічного дослідження “Явище та смисл” звернутися до вивчення герменевтики та її апарату” [7, 213].
Густав Шпет здійснює систематичне дослідження проблем герменевтики, результати якого були втілені в уже згаданій праці. Рукопис цього твору був закінчений у 1918 році, однак через незалежні від автора обставини не був опублікований.
У творі “Герменевтика та її проблеми”, де дається нарис розвитку герменевтики, Густав Шпет розглядає питання, що характерні, на думку автора, сучасній йому філософській свідомості, і які він виявляє, аналізуючи хід розвитку герменевтичної думки. “Проблеми герменевтики, що вказані в назві, як істинна тема його [Шпета – Д. Ш.] роздумів, – зазначає М. Гадіні, – це по суті проблеми гносеологічного та семантичного порядку” [4, 63]. Слідом за В. Дільтеєм Густав Шпет змальовує історію герменевтики як розвиток від дисципліни допоміжної до справжньої загальної проблеми філософії. Для нього врешті-решт герменевтика не є ані незалежною наукою, ані технічним засобом для досягнення практичних цілей. Мислитель, перш за все, говорить про допоміжне в методологічному плані значення, тісно пов’язуючи його з проблемою розуміння та проблемою мови. А. Мітюшин у своїй статті пише: “Герменевтика як методологія гуманітарних наук – його [Шпета – Д. Ш.] улюблене дітище і найбільш цінне пророцтво. Г. Г. Шпет не лише випередив на декілька десятиліть західну філософську герменевтику, але й вказав оптимальні шляхи розвитку цієї дисципліни на основі діалектичної методології” [10, 95].
“Розуміння”, “інтерпретація” є для Густава Шпета досить раціональними. Водночас вони постають методологічними засобами, адекватними для освоєння будь-яких культурних смислів. Розкриття ж усіх можливих смислів, що лежать за словом, знаком, фактом, усіх можливостей руху культурного смислу, є інтерпретація на рівні філософії культури. “Шпет стверджує, – зазначає В. Щеглов, – що вирішення проблем розуміння, головних герменевтичних проблем, вимагає розробки смислової онтології, яку він охоче відносить до Платона, одного із стовпів “позитивної філософії” [19, 5].
Завантажити реферат