Сторінка
2

Особа

Поняття індивідуальності розкриває людину як самобутнього ін­дивіда з його неповторною здібністю бути самим собою. Поняття індивідуальності суттєво конкретизує поняття людини й індивіда, але недостатньо охоплює свідомо-вольову якість людини. Такий не­долік компенсується поняттям особистості, що характеризує, насам­перед, суспільно-розвинуту людину.

Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості. По­няття індивідуальності і особистості тісно зв'язані між собою. Індиві­дуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної осо­бистості, що відбиває спосіб її буття як суб'єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр струк­тури особистості, її внутрішнє ядро. На основі індивідуального Я фор­муються інші соціальні та індивідуальні якості. Особистість та індиві­дуальність не тільки взаємопов'язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв'язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища інди­віда у суспільстві, але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.

2. Проблема особистості в сучасній філософії

Історично індивідуалізм виник в класовому суспільстві, долаючи норми родової спільності і перетворюючи людину в самомету роз­витку. В такому розумінні індивідуалізм став протилежністю колек­тивізму. Значно змістовніше інше поняття індивідуальність, що оз­начає унікальність і неповторність людини в усьому багатстві її особистих якостей і властивостей. Людина виступає спочатку як особа, випадковий індивід, потім як соціальний індивід, персоніфі­кована соціальна спільність. Людина ніби вбирає в себе всю багато­манітність соціальних зв'язків і відносин. Суть особливої особи ста­новить не її борода, ні її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість. Властивості особи не зводяться до її індивідуаль­них особливостей. Особа тим значніша, чим більше в її індивідуаль­ності є загальних, загальнолюдських особливостей. Індивідуальні особ­ливості і властивості особи — це не одне і теж, що особисті властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особу. Су­часний єврейський релігійний мислитель Мартін Бубер підкреслює, що «особа бачить саму себе. Індивідуальність зайнята своїм моє: мій характер, моя раса, моя творчість, мій геній». Отже, для особи ха­рактерне твердження: я є, а для індивідуальності - я така. Напевне прав і Оскар Уайльд, який твердив, що душа людини непізнана: «Ти сам - остання із всіх таємниць».

В XX ст. проблема генези походження осо­бистих відмінностей людини стає найакту­альнішою. Філософи, соціологи докладають зусиль, щоб знайти відповідь, пояснити: коли ж народжується осо­ба, що сприяє або перешкоджає становленню особи. Мабуть, для новонародженої дитини термін особа не можна вжити, хоча всі люди появляються на світ як індивіди, як індивідуальності. Народжуючись всі діти не тільки різні, але й унікальні, хоча уже наукою доведено, що можна одержати генетичні копії - двійників людини. Проблема осо­бистості стає фундаментальною не тільки в філософії, а й в психоло­гії, соціології. Антропоцентрична система поглядів стає настільки силь­ною, що природознавчі і гуманітарні знання і дослідження зосереджуються навколо проблем походження, природи і змісту людсько­го буття. Філософ Фрідріх Ніцше розглядає людину як біологічний організм, який в процесі розвитку формує дедалі складніші форми пристосування до дійсності, до життя. Людина - це, насамперед, тіло, що має ієрархічну структуру, найвищим елементом якої є інте­лект. Людина пізнає світ лише в такій мірі, в якій це потрібно для задоволення практичних потреб. Тому-то все пізнання - ілюзорне, а життя, побудоване на його засадах, - неістинне. Культуру, мораль, соціалістичні рухи, прогрес тощо, Фрідріх Ніцше називає суспільними химерами, що потрібно побороти, подолати, щоб наблизитись до іс­тинного життя. Це може здійснити людина майбутнього - надлюди­на, одержима волею до влади. Надлюдина, в розумінні філософа, це жадоба до життя, прагнення до свободи. Надлюдини ще немає. її треба виховати, розпочинаючи з виховання волі. Не всі люди ма­ють однакову спрямованість волі, тягу до свободи. У слабких вона закінчується свободою, у більш сильних - постає як воля великої влади чи воля до справедливості, у найсильніших - любов до людс­тва. Людина сама може розірвати відчужені форми культури, мора­лі, соціальності, міркує Фрідріх Ніцше, потрібно лише розбудити її волю, фактором чого є мистецтво. Саме мистецтво стимулює всі почуття, піднімає самопочуття, жадобу до життя, підштовхує люди­ну до розірвання кайданів відчуження.

Концепцію особи створив російський філософ Володимир Соловйов. її суть в тому, що людина вважається містком, що зв'язує божественний і природний світи. Такий статус має людина завдяки її моральності. Природа людини подвійна. З одного боку, людина прагне до позитивної свободи, з другого, - перебуває у світі марно-ти-марнот. Людина може реалізувати свободу, по-перше, в благо­родному акті любові до Бога, природи, іншої людини і, по-друге, в самостійній моральній поведінці. Саме тут Володимир Соловйов поєднує платонічну любов і категоричний моральний імператив Іммануїла Канта. Де ж і на яких засадах можливі такі шляхи реалізації свободи особи? На думку Іммануїла Канта, на засадах формування боголюдства під егідою християнства. Саме Христос є та особа, що засвідчує і гарантує перемогу добра в світі.

Своєрідною релігієзацією проблеми особи позначена також твор­чість видатного французького вченого і філософа П'єра Тейяр де Шардена, який дістав блискучу філософську освіту. Жив у Китаї, працював в Парижі й Нью-Йорку, знав кілька мов, обізнаний з фун­даментальними надбаннями філософської культури людства. Люди­ну розглядав як запланований «зверху» наслідок еволюції Космосу, в якому, безумовно, живе й діє вище духовне начало, своєрідний духовний центр Універсуму - пункт Омега. Людина концентрує енер­гію космосу. В ній еволюція усвідомлює сама себе. Більш того, з виникненням людини еволюція універсуму розгортається як свідома діяльність людей. Перетворюючи матерію, людина включається в творчість еволюції й несе за неї відповідальність. На думку філосо­фа, в людському бутті еволюції виникають фундаментальні супереч­ності між безсмертям життя та смертністю конкретної людини. Всі соціальні інститути, окрім релігії, не можуть вирішити суперечність. Тільки релігія, єднаючи людей в одне ціле і наближаючи їх до розу­міння пункту Омега, спроможна забезпечити дальший розвиток ево­люції, єднання душ після завершення історії в Космічному Хресті. Історія людства - це шалений плин еволюції, де взаємопереплетені «град Божий» та «град Земний». Релігія має дати людям високу моральність, поєднати їх засадами гуманізму. З такою метою мисли­тель пропонує поєднати зусилля науки та релігії і вбачає панацею від всіх лих сучасності.