Сторінка
2

Концепція розвитку та її альтернативи

Передумовами дальшої розробки філософської теорії діалектики стали процеси інтенсивних змін європейського суспільства, починаю­чи з епохи Відродження. Ріст та поглиблення історичних знань, прог­рес природничих наук, що вивчали довготривалі зміни природних об'єктів (геологія, палеонтологія, ембріологія тощо) формували уяв­лення про світ не як про набір готових «речей», повторення одних і тих же циклів, а як про сукупність процесів, що розгортаються в часі.

В XVII ст. першу спробу осягнути суттєвість процесу розвитку через розуміння походження універсуму здійснив Рене Декарт, виходя­чи з того, що природа явищ «набагато легше пізнається, коли бачимо їх поступовий розвиток, чим коли розглядаємо їх як повністю сформо­вані», побудова Сонячної системи може бути зрозуміла не як щось незмінне, а як результат змін, розвитку її первісного стану. Декарт намагався обґрунтувати принципову можливість універсального меха­нічного пояснення природи, керуючись силою відштовхування (пош­товху). Творчість Бога зводилась в його картині світу до мінімуму -до створення матерії та надання їй деякого первісного поштовху, в ре­зультаті якого матерія приходить в хаотичний рух. Отримавши ім­пульс, природа почала «розплутувати первісний хаос», породжуючи нові форми та трансформуючись в космос.

2. Класична теорія розвитку

Формування діалектики як теорії розвитку відбувається в рамках німецької класичної філософії, в працях Іммануїла Канта, Йога- на Фіхте, Фрідріха Шеллінга, Георга Геге-ля. Важливий крок в напрямку розробки теорії зробив Іммануїл Кант, який створив картину мінливого та одухотвореного, динамічного Сві­ту, спираючись як і до того на принципи класичної механіки: «світ має джерелом своєї побудови механічний розвиток за загальними за­конами природи». Формулюючи знамениту космологічну гіпотезу, що відома в науці як гіпотеза Канта-Лапласа про виникнення планет Сонячної системи із первісної газової туманності у «Загальній історії

та теорії неба», стверджує, що рух починається внаслідок існування іманентних самій матерії протилежних сил притягнення та відштовху­вання. На думку Іммануїла Канта, під дією таких сил створюються різноманітні.системи світів, що потім руйнуються під дією тих же са­мих сил, щоб із їх розсіяних часток знову могли створюватись все нові й нові системи. Бог ще зберігає функцію «творення світу із нічого» (теорія поштовху), але більш нічого йому не залишається. Лаплас зафік­сував цю ідею, відповідаючи на питання Наполеона про те, чому імпера­тор не знайшов Бога у книзі, присвяченій з'ясуванню космологічної тео­рії, «Громадянин перший консул, мені не потрібна така гіпотеза».

Стверджуючи можливість пояснення розвитку універсуму меха­нічними законами, Іммануїл Кант змушений визнати, що органічний світ потребує іншого, «немеханічного способу пояснення» і що знач­но легше зрозуміти походження всієї світобудови, аніж «точно зрозу­міти на основі механіки виникнення однієї тільки билинки чи гусе­ниці». Праці Іммануїла Канта створюють передумови для усвідомлення того, що динамічний, мінливий, наповнений життєвими силами та тен­денціями світ неможливо осягнути та зрозуміти генезу, якщо обмежи­тися тільки механічними силами. Отже, Іммануїл Кант намагався ввести в картину світобудови ідею внутрішньої активності та спонтанності.

У вигляді стрункої теоретичної системи філософська концепція роз­витку - діалектика - вперше викладена в творах Георга Гегеля, який виходить з припущення, що абсолютний початок реальності спорідне­ний характеру мислення, тому що в іншому випадку не могло б бути зафіксоване думкою. У вченні про потенційно первісну та історично актуально досягнену діалектичну тотожність суб'єкта та об'єкта, мис­лення та буття знайшов містифікований вираз факт об'єктивності мислення та суспільної свідомості людей у різноманітних видах соці­альної діяльності (предметно-трудової, мовної, політичної, культурот-ворчої тощо). Прирівнюючи пізнавальне відтворення об'єктів у людсь­кому мисленні до онтологічного «породження» їх в дійсному світі, а практичне опредметнення людських знань - до продовження їх тво­рення глибинами духу, Георг Регель стверджував, що духовний розви­ток людства - це особливий самостійний процес, що має свій зміст, рушійні сили та закони розвитку. Поняття, вважав «розглядати як форму, але як безмежну, творчу форму, що охоплює повноту всілякого змісту й служить разом з тим його джерелом». Узагальнивши вели­чезний історичний матеріал, проаналізувавши поступ людської думки (загального духовного досвіду людства), висловив її цілісний законо­мірний розвиток в поняттях «абсолютної ідеї», «світового розуму». В «Науці логіки» Георга Гегеля є справді енциклопедичний нарис діа­лектики. Приведено в чітку систему понятійний апарат діалектики як теорії розвитку, сформульовано сукупність закономірностей, що від­бивають універсальні зв'язки світу та його пізнання. Основними зако­номірностями є розуміння розвитку як єдності протилежностей; взає­мозв'язку кількісних та якісних змін; діалектичного заперечення. Проголошена Георгом Гегелем теза «все розвивається», втрачає свою силу при переході від його логіки до природи. Допускалося, що природа не змінюється в тому сенсі, що «тут нема природного, фізичного процесу породження в лоні внутрішньої ідеї, що складає основу при­роди». «Ніщо не вічне під Місяцем, і в цьому багатоманітна гра її (природи) форм викликає нудьгу». Осягнуті розумом закономірності природи, її логос - це не що інше, за Георгом Гегелем, як сліди дріма­ючого в ній Розуму. Пізнаючи їх, лише здійснюєш чисте, безпристанне кружляння в самому собі, сам себе хватаєш за хвіст, переконуєшся в тотожності думки та дійсності». Поняття в процесі залишається у самого себе і через нього нічого не покладається нового за змістом. Тріадний ритм розвитку від «в-собі-буття» до «для-себе-буття» і від нього до «в-собі-і-для-себе-буття» є розгортання того, що вже є, закла­дено, ідеально перетворене «в поняття» речі. Тому нічого реально ново­го бути не може. І в цьому полягає одна із обмеженостей гегелівського розуміння розвитку: якщо на початку розвитку лежить ідея, апріорі багатша, ніж будь-яке з її проявів, то виникнення нового в природному та історичному світі - це лише видимість.