Сторінка
6

Антична філософія

Піфагорієць Екфант із Сіракуз учив, що по чаток всього - «неподільні тіла і пустота». Атом (дослівно: неподільний) - логічне продовження просторово-тілесної монади (дослівно: один, одиниця, єдине, неподільний як синоніми). Але на відміну від однакових монад, неподільні Екфанта відрізняються один від одного величиною, формою і силою; світ, який складається з атомів і порожнечі, єдиний і кулеподібний, рухається розумом і керується помислом. Традиційно виникнення античного атомізму (учення про атоми) зв'язують з іменами Левкіппа (V ст. до н. е.) і Демокріта (460-371 рр. до н. е.), погляди яких на природу і будову Макрокосму однакові. Демокріт досліджував і природу Мікрокосму, уподібнюючи його Макрокосму. І хоча Демокріт не на багато старший за Сократа, а коло його інтересів дещо ширше за традиційну досократівську проблематику (спроби пояснити сновидіння, теорія кольору й зору, що не мала аналогів у ранній грецькій філософії), все ж таки його відносять до досократиків. Концепцію давньогрецького атомізму часто кваліфікують як «примирення поглядів Геракліта і Парменіда: існують атоми (прообраз - парменідівське буття) і порожнеча (прообраз - небуття Парменіда), де атоми рухаються і, з'єднуючись один з одним, утворюють речі. Тобто світ плинний і змінний, буття речей множинне, але самі атоми - незмінні. «Жодна річ не відбувається надаремно, але все через причинний зв'язок і необхідність» - вчили атомісти і демонстрували тим самим філософський фаталізм. Та фаталізм не залишає місця випадковості. Людину Демокріт визначає як тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа - це сукупність атомів; необхідна умова життя - дихання, що атомізм розумів як обмін атомів душі із середовищем. Тому душа безсмертна. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого «загробного» існування душі немає і бути не може.

Демокріт розрізняє два види існування: те, що існує в дійсності, і те, що існує в загальній думці. До існування в дійсності Демокріт відносить тільки атоми й порожнечу, що не мають чуттєвих якостей. Чуттєві ж якості є те, що існує в загальній думці, - зорові, смакові та ін. Проте чуттєва косність виникає не просто в думці, а в загальній думці. Демокріт вважає таку якісність не індивідуально-суб'єктивною, а загальнолюдською, і об'єктивність чуттєвих якостей має свою основу у формах, величинах, порядках та в розташуванні атомів. Тим самим стверджується, що чуттєва картина не довільна: однакові атоми, впливаючи на нормальні людські органи почуттів, завжди породжують одні й ті ж відчуття. Водночас Демокріт усвідомлював складність і трудність процесу досягнення істини: «Дійсність - у пучині». Тому суб'єктом пізнання може бути лише мудрець. «Мудрець - міра всіх існуючих речей. За допомогою відчуттів міра - сприйманих речей, а за допомогою розуму - міра осягнутих речей». Філософська творчість Демокріта фактично завершує епоху досократиків. Генеза філософської думки стимулював розвиток усієї культури античної Греції, а через неї - економічної та політичної сфер суспільного життя.

Поява в Стародавній Греції в середині V ст. до н. е. софістів - явище закономірне. Софісти навчали (за плату) красномовству (риториці) і вмінню вести суперечки (евристиці). Мистецтво слова й мистецтво думки високо цінували у містах Афінського союзу, утвореного після перемоги афінян в греко-перських війнах. Уміння говорити і переконувати життє-

* Матеріал підготовлено кандидатом філософських наук В. М. Сумятіним

во важливе. Софісти якраз і навчали захищати будь-яку думку, не цікавлячись, у чому ж полягає істина. Тому слово софіст з самого початку набуло зневажливого, осудливого відтінку. Софісти вміли довести тезу, а потім не менш успішно - антитезу. Але саме це і відіграло важливу роль в остаточному зруйнуванні догматизму традицій у світогляді стародавніх греків. Догматизм тримався на авторитеті. Софісти ж вимагали доказів, що пробуджувало від догматичної дрімоти. Позитивна роль софістів у духовному розвитку Еллади полягає також у тому, що створено науку про слово і закладено основи логіки: порушуючи ще не сформульовані, не відкриті закони логічного мислення, софісти сприяли їх відкриттю.

Головна відмінність світобачення софістів від поглядів попередніх мудреців - у чіткому розмежуванні того, що існує за природою, і того, що існує за установленням людини, відповідно до закону, тобто у розмежуванні законів Макрокосму. Увагу софістів перенесено із Космосу, природи на проблеми людини, суспільства, знання. У гносеології софісти свідомо ставили питання про те, як співвідносяться навколишній світ і думки про світ. Чи спроможне мислення людини пізнати дійсний світ? Софісти вважали, що світ не пізнаний, тобто були агностиками. Агностицизм походів із їх релятивізму - вчення про те, що все в світі відносне: у гносеології релятивізм означає відносність істини. Істина повністю залежить від умов, місця і часу, обставин, людини. Істина у кожного своя, - вчили софісти, - як кому здається, так воно і є, визнавали лише суб'єктивні істини, яких насправді безліч; об'єктивної істини не існує. Агностицизм софістів обмежений гносеологічним релятивізмом. У вченні софістів гносеологічний релятивізм доповнений релятивізмом моральним: немає об'єктивного добра і зла, що кому вигідно - те й добре, те й благо. В етиці (науці про мораль) агностицизм софістів переростає в аморалізм. Уже в античній культурі склалася негативна оцінка діяльності софістів та їх методу - софістики. Аристофан у комедії «Хмари» висміює софістів; Платон у діалогах зображує багатьох із них як брехунів і ошуканців, які заради вигоди нехтують істиною і вчать аморальності. Інших Аріс-тотель у творі «Про софістичні спростування», дає визначення софістики: «Софістика - це позірна мудрість, а не справжня, і софіст той, що шукає зиску від удаваної, а не справжньої мудрості». Але, напевно, найбільш пристрасним критиком софістів і софістики став Сократ -перший філософ-афінянин за народженням.