Сторінка
7

Антична філософія

Сократ (469~399 рр. до н. е.) мав надзвичайний вплив на античну і світову філософію. Сократ цікавий не тільки своїм ученням, а й способом життя. Мислитель не прагнув активної суспільної діяльності, вів життя філософа, проводячи час у філософських бесідах і суперечках, навчаючи філософії (на відміну від софістів плату за навчання не брав), не дбаючи про матеріальний добробут свій і своєї родини (ім'я його дружини Ксантіппи стало найменуванням для сварливих жінок, вічно незадоволених чоловіком). Сократ ніколи не записував ні своїх думок, ні своїх діалогів, вважаючи, що писемність робить

знання зовнішнім, заважає глибокому внутрішньому засвоєнню, в письменах думка помирає. Тому все, що знаємо про Сократа, відоме з чуток, від його учнів - історика Ксенофонта й філософа Платона.

Сократ, як і дехто з софістів, досліджував проблему людини, розглядаючи її як істоту моральну. Саме тому філософія Сократа називається етичним антропологізмом. Суть філософії одного разу Сократ висловив так: «Я ніяк ще не можу, відповідно до дельфійського напису, пізнати самого себе» (над храмом Аполлона в Дельфах накреслено: пізнай самого себе), будучи впевненим у тому, що мудріший за інших тільки тому, що нічого не знає. Його мудрість -ніщо у порівнянні з мудрістю Бога - це девіз філософських пошуків Сократа. Є всі підстави погодитися з Арістотелем стосовно того, що «Сократ займався питаннями моралі, природу ж не досліджував».

У філософії Сократа вже не знайдемо натурфілософії, не знайдемо роздумів космоцентричного характеру, а також концепції онтологізму в чистому вигляді, оскільки Сократ дотримується схеми, запропонованої софістами: міра буття і міра небуття прихована в самій людині. Будучи критиком (і навіть ворогом) софістів, Сократ вважав, що кожна людина може мати свою думку, але це не тотожно «істинам, які у кожного - свої». Істина для всіх є одна. На досягнення такої істини і спрямований метод Сократа, який названо ним «маєвтикою» (буквально: повивальне мистецтво) і є суб'єктивною діалектикою - уміння вести діалог так, що внаслідок руху думки через суперечливі висловлювання позиції суперечників згладжуються, однобічність поглядів кожного з них долається, отримується істинне знання. Вважаючи, що сам Сократ не володіє істиною, в процесі бесіди, діалогу допомагав «народитися істині в душі співрозмовника». Але що означає знати? Красномовно говорити про доброчесність і бути неспроможним дати їй визначення - не знати, що таке доброчесність. Тому мета маєвтики - мета всебічного обговорення якого-небудь предмета полягає у визначенні, вираженому в понятті. Сократ перший вивів знання на рівень поняття, тобто метод Сократа переслідував мету - досягти понятійного знання.

Сократ стверджував, що природа - вищий у порівнянні з людиною світ -непізнанна, а пізнати можна тільки душу людини і її справи. Пізнати самого себе - це означає знайти поняття моральних якостей, спільні для всіх людей; упевненість в існуванні об'єктивної істини означає у Сократа, що є об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Сократ ототожнював щастя не з вигодою (як це робили софісти), а з доброчесністю. Але творити добро можна, лише знаючи, в чому: лише та людина хоробра (чесна, справедлива тощо), яка знає, що таке хоробрість (чесність, справедливість тощо). Саме знання того, що таке добро і зло, що робить людей доброчинними. Адже знаючи, що гарно і що погано, людина не зможе вчинити зло. Моральність - наслідок знання. Аморальність - наслідок незнання доброго. (Арістотель потім заперечував Сократові: знати, що таке добро і зло, і вміти користуватися знанням - не те ж саме; моральна чесність - наслідок не знання, але виховання й звички).

Отже, Сократ здійснив радикальну переорієнтацію філософії з вивчення природи на вивчення людини, її душі й морального світу. Сократ розмірковував над проблемою: «В чому природа і остання реальність людини?», «Що є суттю людини?». Відповідь Сократ формулює досить виразно: людина - це її душа, а під душею має на увазі розум, мислячу активність і морально орієнтовану поведінку.

Душа - господиня й ґаздиня тіла, а також інстинктів, пов'язаних із тілом. Душа - це владарювання раціональності над чуттєвою тілесністю. Душа - це свобода.

Із античних, так званих сократівських шкіл, напевно, найбільш відома школа кініків. Один з її організаторів - Діоген Синопський (412-323 рр. до н. е.). Філософ Платон назвав Діогена шаленим Сократом. Діоген не мав житла, а жив у глиняній бочці, не користувався посудом, піддавав тіло випробовуванням, зневажав насолоди. У спрощенні Діоген дійшов до повної безсоромності. Кінізм Діогена - це морально-практична грань філософського світогляду: звільнення людини від усіх умовностей, уподобань і потреб.

Значне місце в філософії античної класики належить філософу Платону (427-347 рр.до н.к.) - славетному мислителю, основоположнику об'єктивно-ідеалістичної філософії. Основне досягнення філософії Платона - відкриття та обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних суттєвостей.

Платон народився у знатній аристократичній сім'ї. Серед предків його батька - цар Кодр. Мати пишалася своєю родовідністю із Солоном. Перед Платоном відкривалася перспектива політичної кар'єри. Спершу Платон опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія сама по собі, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом Платон демонстрував інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним у ряді діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «Закони») вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Брав активну участь у сицилійському експерименті втілення ідеалу правителя-філософа в період правління Діонісія в Сіракузах. Той вплив, який справив Сократ своїм вченням, способом життя, привів до того, що не політика, а філософія стала справою життя Платона, а улюбленим заняттям - перша в світі Академія. Сократ дав Платону не тільки зразок віртуозної діалектики, спрямованої на пошук точних визначень і понять, але й поставив ключову проблему невідповідності понять одиничних проявів. Сократ бачив у дійсності прекрасні речі, справедливі вчинки, але й бачив у світі речей безпосередні зразки прекрасного. Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного первісного царства деяких ідеальних сутностей, передбачав, що за невидимими межами чуттєвого світу, в «розумному місці» є особливий клас предметів, ідей, своєрідна проекція яких і є загальні поняття. Ідеї об'єктивні, не залежать від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю і осягаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим чим є.

Досократики не змогли вийти із кола причин і початку фізичного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче - холодне, згущення -розрідження тощо), до кінця пояснити чуттєво сприймане за допомогою чуттєвого ж. «Друга навігація» (вираз Платона) зробила ставку в пошуках першопочатків і першопричин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігібельну, умоосяжну реальність, що, за переконанням