Сторінка
2

Раціональні підстави моралі: сократівський жест

Знання, яке не змінює, є не-знанням та не причетне до істини. Думка, що неспроможна змусити волю до дії, відповідної з Благом, є мертвою, ненародженою ментальною фігурою, що вже не належить суб'єкту, але злу, котре говорить в ньому і цілком перекриває як голос Блага, так і всяку силу в спрямуванні до Добра. Така людина стає інертним носієм автоматично здійснюючихся під знаком зла дій - недіяльний діяч. Звідси й відмінність між злом і благом. Якщо пізнане добро створює простір для самостійної, активної та свобідної дії, виведеної із живої думки, то зло перебирає від мене відповідальність та нівелює свободу, як волю до вибору, обертаючи суб'єкта в мертву машину «сторонніх» імперативів, замаскованих квазі-обдуманими рішеннями.

Тільки тоді, коли суб'єкт стає свідомим добра і факт цього усвідомлення визначатиме його волю, ми можемо вести мову про моральність, про добрий вчинок і істинні наміри. Знання добра повинно бути істинним, а воля розумною: воля поза впливом розуму підкоряється випадку, що є те ж саме, що і зло. Суб'єкт формується цим знанням, ним зумовлюється, а тому стає моральним, оскільки добровільно діє. Дія ж добровільна тоді, коли людина впевнена в намірах, цілі та наслідках, які несуть із собою її відповідальність. Тільки за таких обставин можна вже вести мову і про свободу, і про обов'язок, і про характер.

В якій мірі розум пізнає та виражає добро, в такій мірі він спонукає і волю до слідування цьому добру. Чим більш невиразне уявлення про істинну природу ціннісних порядків, тим слабша людська воля і сильніша загроза допущення зла в душу і вчинки. В такому розумінні воля знаходиться в прямій залежності від розуму, не впливаючи на нього та існуючи невіддільно від нього, але слідуючи за пізнаним добром або ж утверджуючи помилково прийняте за добро зло.

Зусилля, бажання та воля можливі вже тільки як постфактум розгортання включених розумом ціннісних сутностей. Добро і справедливість не з'являються від пустого бажання («хочу бути добрим») чи забаганок, що прирікало б залежність моралі від випадковості та хвилинних проблисків інтуїції, коли людська душа, звільнившись від вдоволень природних інстинктів, раптом подивує свою трансцендентність та вищість над природною іманентністю. До подібних не-антропних, за походженням, структур, що конституюють людське, належить також і совість, яка є специфічним прикладенням пізнаного добра або поки що імпліцитно існуючого в глибині душі закону блага, до помислів та вчинків людини.

Усвідомлене Благо, як Єдина причина ціннісних сутностей та принцип можливості їх осягнення суб'єктом, породжує єдність між всіма, необхідно виражаючими його в своїй діяльності розумними істотами. Правдивість, добра воля, честь, совість і справедливість, при умові, що людина пізнала справжнє добро, стають загальними для всіх розумних істот моделями стратегії міжособистісних відносин.

І саме через розум, причетний знанню Єдиного-Блага, добра та істини, людина утверджується в найважчому із мистецтв - в майстерності практикування спільного життя із собі подібними. Коли ж кожен «самототожний індивідуум» безперестанно доводить та твердить про «своє» уявлення добра, «своє» розуміння істини, «свої» критерії справедливості, то він тільки повторює незмінний в своїх аргументах ланцюг релятивних δοξασματος, маючи на меті підвести фіктивні основи під ствердження «свого», як множини ситуативно-подієвих істин, а «Іншого», не як не-істинного, але як того, що володіє знаком «не-моє», і лише тому хибного. Однак «своє» перекреслює такі необхідні умови єдності, як універсальність та абсолютність, які є вираженими у всеєдиному Добрі, що є поза усім випадковим, особливим, антропоморфним та історично зумовленим, але причиною та умовою якого вона виступає в своїй вічності і необхідності.

Пізнання та розуміння надісторичного, неперсонального, непсихологічного Добра, що перевершує нашу психічну особливість та часову претензійність, делімітує εγω; розриває його суб'єктивізм та патологічно-емпіричне розуміння Блага, при якому враховується його корисність лише для одного суб'єкту. Але голос і сила універсального та безумовного, на яких ґрунтується мораль, стихають, щойно наше емпіричне та психологічне εγω децентрує єдність Блага, проектуючи його закон на себе, як осердя всього справедливого і істинного, а замість знання про істинне добро постулює δοξα, потураючи в основному своїм інстинктам, пристрастям та конечній ситуації, ніж розуму, істині та вічності, як єдиній мірі гідного людини часового проживання.

Невідступне слідування та підкорення хаосу аморфної волі формотворчому впливові благоподібного розуму, є достатня і єдино можлива підстава єдності всіх розумних істот, що бажають не щастя «тут і тепер» чи «блага собі» (яке, одвіку спираючись лише на оману та лукавство, передбачає не з'єднання, а роз'єднання), але спільне прагнення в досягненні всіма повноти гідного розумної та духовної істоти життя і реалізації належних кожному потенцій, при цьому уникаючи порушення в своєму житті закону всезагальної абсолютності Єдиного заради антропоморфних цілей, обіпертих на хиткі підмурки емпіричного задоволення.

Література:

1. Аристотель. О душе // Соч. в 4-х тт. - Т.1. - М.: «Мысль», 1976.

2. Фуко М. Я минималиста // www. photounion.by/klinamen/dunaev8.html

3. Євангеліє від Івана // Біблія. - К.: Біблійні товариства, 1995.