Сторінка
1

Раціональні підстави моралі: сократівський жест

Розум, спрямовуючи більшість подій людського життя і керуючи визначальною частиною нашої душі, робить її досконалою через знання та уміння знайти те, що для неї буде корисним і належним по природі, а тому й довершеним. В силу цього розум є одним із провідних способів виповнення суб'єктивних можливостей та спрямування вселюдського поступу до довершеності його причинного начала - Блага, в котрому тільки і можливе цілковите виповнення притаманних людині потенцій.

Розум, саме як "ειδος ειδων" [1, 440], є явленістю, зумовленістю та вираженням Блага і його ціннісних модальностей, котрі, будучи раціонально осягнутими, присутні в наявному бутті людини як конститутивні структури, а не регулятивні принципи чи проблематичні апріорні ідеї. Все, що людина знає про добро і зло, так само як і сама розумна потенція, зумовлене актуальністю Єдиного-Блага, в якому кожна цінність має своє сутнісне джерело та смисл.

Благо і цінності, через свою загальність, універсальність та субстанційну простоту можуть бути сприйняті тільки раціонально. Ні відчуття, воля чи емоції не мають справи із цінностями, бо: а) є зверненими до одиничного, і б) виступають як наслідок інтелектуального самовизначення або його протиставлення.

Розум «вириває» суб'єкта із релятивізму та замкнення на чуттєвість, виводячи його до істинного розуміння закону Блага, як логічно необхідної норми та універсального принципу для всіх без винятку розумних істот узгоджувати із ним особисті ментальні фігури вибору та вчинку. Саме тому, ідея добра як такого, не дивлячись на її довільне тлумачення, володіє однією і тією ж смисловою наповненістю для всіх людських спільнот.

Мораль, заснована на ціннісних відношеннях, можлива тільки як знання добра, його розуміння, а також як усвідомлення пов'язаних із ним цілей і вимог, виконання яких ґрунтується не на пустому бажанні чи небажанні, але включене в саму природу людської душі, як начала бажаючого та прагнучого (ορμητικη). Всі інші «людські почуття», на яких намагаються побудувати морально-етичну практику, будуть лише піднесеним до граничної загальності алогічним моментом емпіричної психології, заплутаної, як і все емпіричне, у випадковостях, беззмістовній довільності і партикуляризмі, що може слугувати тільки основою для власних дій, але не для моральної поведінки.

Пізнання добра є необхідна умова та достатня підстава для появи події добра в матеріальній, не-ціннісній текстурі світу. Людина, що не знає єдиного об'єкту всіх своїх бажань, не матиме жодного уявлення, які дії потрібні для досягнення повноцінного щастя, що неодмінно пов'язане із Благом, як вищою досконалістю та мірою всього сущого. Бо індивід, розум котрого не має знання добра, буде все життя скеровувати волю до уявного Блага та добра, але лише стихійно, за сприяння обставин та миттєвої оказії, зможе бути ініціатором зовнішньої події добра, яке, однак, значно втратить свою первинну універсальність, абсолютну необхідність та законність, і нагадуватиме чисту випадковість, що не матиме жодного конститутивного впливу на свідомість з погляду зміни способів її самоствердження в світі. І все, що виникло випадково та тримається на мінливих основах, так само випадково й зникне.

Із добром, мудрістю, справедливістю та іншими чеснотами людина має не випадковий зв'язок, але наперед встановлене, обіперте на її раціональну природу, телеологічне взаємовідношення: вона можлива як вища та духовна істота тільки в акті її самовизначення і оформлення універсальними ціннісними сутностями. Людське покликання або приречення, що значно перевершує існуюче уявлення про неї та її роль в універсумі, - це пізнання цінностей, їх вибір, актуалізація і організована ними дія, вияв смислу і розумного порядку всесвіту, спорідненого із фундаментальною потенцією людських істот.

Розум, оновлений в знанні Блага, переводить хаос психічного життя в режим усвідомленого, духовного та цілісного, зібраного існування, основним принципом позиціювання якого стає добро. Тим самим пізнані ціннісні структури формують стійкість душі в протистоянні із перемінними силами її природи та супротивними впливами плоті, відкриваючи перед людиною найважливіше, конечне знання - відмінність між добром і злом. І якщо добро можна знати, то зло існує від незнання, бо як «онтологічна пустота», воно не має ніякої субстанційної, визначеної природи.

Не знаючий добра розум, спонукуючи волю, не здатен до виведення доброго вчинку, позаяк недосконала причина буде джерелом тільки недосконалого наслідку (в даному випадку - зла), і навпаки. Адже якщо людина має знання добра, а знання, як і добро, - це певною мірою досконалість, то і воля, і вчинок, що виражають це знання, будуть не менш досконалими.

Зло присутнє в душі як внаслідок незнання добра, так і через невідання істини, котра відкривається разом з добром та в доброму, чистому серці. Звідси і тотожність між добром, мудрістю та істиною як видовими фігурами Єдиного Блага: зла істота не здатна володіти мудрістю та істиною які є сутнісно протилежними злу. Зло, перш за все, спричиняє в душі самолюбні устремління, що не визнають істину за іншими та Істину як таку, якщо вона буде суперечити їх гордині, амбіціям та лукавству. Для всякого зла, зумовленого ним незнання та егоїзму, найбільша загроза - це утверджувана за Істиною та Добром незалежність, універсальність, надісторичність та абсолютність, ґрунтована на існуванні Єдиного Блага.

Пізнане добро, як і тотожна з ним істина, змінюють суб'єкта, але ніколи суб'єкт не змінює та не творить добро або істину: «істина - це не тільки спосіб розшифрування світу ., але якщо я пізнаю істину, я змінююсь» [2]. Істинне розриває усталені природні, невільні зв'язки, що склались незалежно від людини та автоматично сформували її звичку. Пізнане добро маркірує нового суб'єкта, який декларує істину осягнутого добра, як факт та подію своєї зміни, що вже докорінно відрізняє його не тільки від неперервного ланцюгу особистих минулих вчинків і думок, але відкриває в ньому внутрішній простір, де формується істота універсальна, споріднена із тією істиною, яку вона пізнала та виразила: «και γνωσεσθε την αληθειαν, και η αληθεια ελευθερωσει υμας» [3, 8:32].