Сторінка
12

Ринок цінних паперів

Що стосується адаптації традиційних методів аналізу інвестиційних якостей цінних паперів для застосування в українських умовах, то протягом досить тривалого періоду критерії фінансового аналізу діяльності українських галузей і компаній були майже не вживані при оцінці інвестиційних якостей їх цінних паперів. Фахівцям, які працюють на фондовому ринку, було зрозуміло, що фінансовий стан підприємств не відображається в ціні цих акцій. З 1996 року ситуація поступово змінюється. Фінансовий стан одних підприємств починає стабілізуватись, і вони завершують рік з прибутком, а їх акціонери можуть розраховувати на дивіденди. Користуючись методами економічного аналізу цінних паперів українських підприємств, можна спрогнозувати подальший хід подій на ринку їх акцій. Але в сучасних умовах, коли реальна вартість активів підприємств ще мляво корелює з ціною його акцій, немає необхідності користуватись всіма методами традиційного економічного аналізу.

Випуск акцій підприємством та їх вдале розміщення може сприяти швидкій мобілізації коштів для інвестування. Проте емісію акцій можуть здійснювати лише підприємства, які акціонуються або вже є акціонерними, причому відкритого типу. Однак практична роль акцій, які емітують акціо­нерні компанії, у фінансуванні інвестицій в Україні ще незначна. На фон­довому ринку країни переважно обертаються державні цінні папери. Держа­ва, залучаючи фінансово-кредитні ресурси для покриття бюджетного дефі­циту, є основним конкурентом приватних підприємств на ринку капіталу. Ринок державних цінних паперів, незважаючи на певні проблеми, високо­дохідний і ліквідний, тому негативно впливає на інвестиції у реальний сек­тор економіки.

Потенційним джерелом додаткових інвестиційних ресурсів на підприємст­вах є випуск облігацій. За матеріалами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, на фондовому ринку практично відсутні корпоративні облі­гації. Протягом 1999 року зареєстровано лише чотири емісії таких облігацій на суму 8,19 млн. грн. Таким чином, підприємства практично не використовують цього потенційного джерела інвестиційних ресурсів через недосконалість за­конодавства та ряд інших причин.

Забезпечення надійності операцій із цінними паперами — важливий еле-мент економічної структури суспільст­ва. Можливо, навіть важливіший, ніж надійність системи грошових розрахунків, оскільки помилку в грошових розрахунках можна виправити і компенсувати додат­ковою кількістю грошей, а помилка в пере­казі цінних паперів може призвести до втрати прав власності на якісно незамінні об'єкти.

Для організації інвестиційного процесу дуже важливим є створення чіткої та про­зорої системи розрахунків за операціями купівлі-продажу цінних паперів. Річ у тім, що учасники таких операцій на­штовхуються на певні ризики. Власне,це ті ж ризики, які виникають у процесі прове­дення валютних операцій.

Передусім це "витратний ризик", або "ризик витрат заміщення", тобто ризик, пов'я­заний із загрозою банкрутства однієї зі сторін до терміну здійснення розрахунків, що штовхає іншу сторону на втрату мож­ливих прибутків. Масштаби цього ризику рівнозначні витратам на укладення но­вої угоди за поточною ринковою ціною. Такий ризик зменшується шляхом скоро­чення часу між укладенням угоди та здійсненням розрахунків за нею, а також у разі використання відповідно організо­ваної системи заліку.

"Основний ризик” полягає у можливості неодержання продавцем цінних паперів грошей після того, як папери уже надійшли покупцеві. (Аналогічний ризику валютних операціях відомий як "герштадт-ризик" — за назвою німецького банку, який збан­крутував у середині 1970-х років через збитки, що виникли саме з такої причини).

"Ризик ліквідності" — це за­гроза несвоєчасного отримання однією зі сторін цінних паперів або грошей, через що вона вимушена брати кошти в борг чи продавати інші активи, аби виконати свої зобов'язання за рештою угод.

Учасники ринку цінних паперів можуть також наштовхнутися на ризик неплатоспро­можності клірингового банку. І, нарешті, на системний ризик, суть якого в тому, що не­виконання зобов'язань одним фінансовим інститутом може спричинитися до виник­нення проблем в інших або навіть їх бан­крутства.

Одним із заходів, який значно зменшує перелічені ризики, є гарантовані розра­хунки між учасниками угоди за принци­пом "поставка проти платежу". Цього можна досягнути за допомогою однієї з трьох найпоширеніших у світовій прак­тиці моделей розрахунків.

Модель 1. Її головними елементами є надсилання інструкцій щодо переказу як

цінних паперів, так і грошових коштів на підставі інформації про кожну угоду та остаточний переказ цінних паперів, який здійснюється одночасно з переказом грошей. (Таку модель, за даними британсь­кого агентства "Тhomas Murrey", сьогодні використовують 17 відсотків центральних депозитаріїв).

Модель 2 передбачає надсилання інструкцій щодо переказу цінних паперів за кожною угодою, проте самі перекази цінних паперів від про­давця покупцеві здійснюються лише на­прикінці циклу, коли відбувається і пере­каз грошових коштів, — на умовах "нетто". (Цій моделі надає перевагу 21 відсоток центральних депозитаріїв).

Модель 3 полягає в тому, що інструкції щодо переказу як цінних паперів, так і грошових коштів надсилаються на основі інформації "нетто" (тобто з урахуванням можливих контругод), а остаточні перекази здійс ються наприкінці циклу. (Цією моделлю користуються 18 відсотків центральних позитаріїв світу).

З урахуванням передбачених моделями вимог стандартний процес клірингу та розрахунків за операціями із цінними паперами проходить кілька етапів.