Сторінка
4

Цілі інвестиційної стратегії

Цей вибір обумовлений тим, що другий спосіб реалізації економічних інтересів стратегічного інвестора близький до першого. І в тому, і в іншому випадку інвестор підвищує інвестиційну привабливість компанії.

Четвертий спосіб — доведення компанії до банкрутства — в українських умовах є неактуальним, оскільки більшість підприємств в Україні близькі або вже знаходяться в цьому стані. Щодо третього способу реалізації економічних інтересів стратегічного інвестора, то він являє собою комбінацію другого та четвертого.

Вирішуючи питання підвищення економічної ефективності товариства, стратегічний інвестор може за допомогою методів фондового ринку вирішити низку завдань, основними з яких є такі:

1. Залучення грошових коштів для реалізації інвестиційних проектів. Це може бути емісія акцій, облігацій або інших боргових інструментів.

2. Оптимізація фінансових потоків у технологічному циклі роботи емітента. Один зі способів оптимізації — випуск векселів.

3. Створення позитивного іміджу з використанням можливостей ринку цінних паперів. Для цього потрібно сформувати ліквід­ний ринок та підвищити капіталізацію компанії.

4. Збереження та посилення контролю над компанією, її дочір­німи та залежними організаціями.

Перші три завдання збігаються з тими, які ставить перед собою емітент за організації роботи на ринку цінних паперів. Четверте є специфічним завданням стратегічного інвестора, яке він може вирішити за допомогою можливостей ринку цінних паперів. Точніше його можна сформулювати так: збереження та посилення контролю над компанією, що, по суті, є реалізацією концепції економічної безпеки стратегічного інвестора.

Для портфельного інвестора характерним є те, що він незацікавлений у непрямих доходах (а лише в можливостях одержання дивідендів або процентів і зростання ринкової вартості цінних паперів); не має орієнтації на довгострокове володіння цінними паперами; належні йому акції не дають можливості мати сильні позиції в системі влади акціонерного товариства.

Зазвичай портфельні інвестори є інституційними, тобто інвесторами, які формують портфель цінних паперів, базуючись на фундаментальному прогнозі поведінки їх котирувань у довгостроковому й короткостроковому аспектах, а потім керують цим портфелем (продають і купують цінні папери). Такими інвесторами зазвичай є комерційні банки, інвестиційні фонди та компанії, пайові інвестиційні та пенсійні фонди, страхові компанії.

Робота з розміщення активів, які належать інституційним інвесторам, проводиться у двох напрямах:

· вибір типу активу, який буде використовуватися для формування інвестиційного портфеля;

· визначення обсягу коштів, які будуть вкладатися в кожний тип цінних паперів.

Суть формування портфеля полягає у визначенні груп активів, які будуть незалежно реагувати на зміну ситуації на ринку цінних паперів (наприклад, облігації є низькодохідним фінансовими інструмента­ми в період інфляції, у той час як нерухомість, навпаки, зростає в ціні).

Класичний підхід до формування інвестиційного портфеля передбачає дотримання таких принципів:

¨ необхідність додержання довгострокових перспектив у визначенні величини портфеля, уникаючи спроб точно визначити ситуацію на ринках;

¨ функціонування інституційного інвестора може вплинути на стан ринку за управління великими пулами активів;

¨ основним фактором успіху є володіння політичною, економічною та фінансовою інформацією.

Щодо індивідуального інвестора, то формування його портфеля цінних паперів пов’язане передусім з реалізацією інвестиційної тактики та ментальністю інвестора.

Відповідно до того, наскільки інвестори бажають піддавати свій капітал ризику, їх поділяють на три типи. Кожному з них притаманні визначені риси й відповідна поведінка на ринку. Усі типи характеризується набором цілей, що ставляться інвестором за вкладання коштів, і принципом добору цінних паперів для інвестування.

Консервативні інвестори. Головне завдання консервативного інвестора — це надійність вкладень, зведення ризику до мінімуму. При цьому віддача вкладених коштів може бути мінімальною. Серед усіх видів цінних паперів він віддає перевагу акціям відомих фірм, облігаціям, державним цінним паперам, банківським депозитним сертифікатам. Портфель, що складається з таких інструментів, є консервативним.

Безумовно, що можна мінімізувати ризик, але уникнути його зовсім абсолютно нереально. Кожен суб’єкт ринку цінних паперів ризикує, і це є неминучим. Існує певна залежність між доходом і ризиком інвестування (рис. 11.1). Відрізок 1 характерний для консерватора (найменший ризик і, відповідно, найменший дохід).

Рис. 11.1. Залежність між доходом і ризиком за інвестування

Агресивні інвестори. Такі інвестори намагаються отримати максимальні доходи. У своїй інвестиційній тактиці агресори передбачають перспективне зростання курсу цінних паперів і формують портфель зростання, що складається з об’єктів інвестування з великим ризиком. У формуванні портфеля перевага від­дається спекулятивним акціям, акціям зростання, опціонам, вкладанням коштів у взаємні фонди.

Щодо поведінки агресивного інвестора, то треба зазначити, що прогнозування динаміки ринку цінних паперів є дуже складним завданням. Крім цього, найбільший потенціал зростання курсу існує у венчурному бізнесі, тобто у сфері, яка найменше піддається прогнозуванню й характеризується найвищим ризиком.

Відрізок 3 (рис. 11.1) відображає ситуацію в інвестуванні, коли можливість одержання найбільших доходів пов’язана з максимальним ступенем інвестиційного ризику.

Помірковані інвестори. Інвестори такого типу отримують середні доходи за середніх ризиків (відрізок 2, рис. 11.1). Можна вважати, що це проміжний тип між консерваторами й агресорами. Тактика поміркованого інвестора має менш спекулятивний характер порівняно з агресивним інвестором. Він формує портфель доходу, у який входять такі акції: з високими дивідендами, привілейовані, з високим рейтингом, з «блакитними корінцями».

Альтернативні схеми розміщення активів різних типів інвесторів наведено в табл. 11.5.

Таблиця 11.5

АЛЬТЕРНАТИВНІ СХЕМИ РОЗМІЩЕННЯ АКТИВІВ