Сторінка
4

Ринкове господарство і державний бюджет

У протилежній ситуації з позитивними зовнішніми ефектами гранична зовнішня вигода вимірюється додатковими вигодами рецепторів, що не залежить від їхніх витрат і зусиль. Наприклад, вакцинація одних людей від захворювання на туберкульоз або грип побічно приносить користь і іншим, запобігаючи поширенню інфекції. Або — сприятливий зовнішній ефект може бути поштовхом для створення наукового дослідження, результати якого мають значно більше економічне значення для суспільства, ніж для добробуту самого вченого.

У теоретичному трактуванні зовнішніх ефектів західна фінансова наука використовує спеціальний термін «інтерналізація» (тїегпаїіІШіоп). Під ним розуміється трансформація додаткових витрат певного виробника, які зумовлені зовнішніми відносно його діяльності чинниками, що вплинули на внутрішні виробничі витрати даного підприємця. Як уже не раз наголошувалося, західні економісти оперують суб'єктивною теорією, де вартість — реальність, дана у відчуттях. Це означає, що інтерналізація досягається у тому разі, коли гранична суспільна вартість чи гранична суспільна вигода певного блага змінюється, коригується у такий спосіб, щоб суб'єкти господарювання, приймаючи рішення, ураховували реальну суспільну вартість або вигоду.

Стосовно негативних зовнішніх ефектів інтерналізація має певні можливості їх нейтралізації, знешкодження. Якщо ця мета досягається методами державної політики, то, звичайно, не можна обійтись без використання фіскальних інструментів та бюджетних коштів, що супроводжує будь-які урядові заходи. Теоретично аргументованим, практично визнаним і відносно простим методом знешкодження негативних екстерналій є так звані коригувальні податки і субсидії Пігу, названі за ім'ям відомого представника кембриджської наукової школи, англійського економіста Артура Пігу (1877—1959), одного з родоначальників політичної економії добробуту, філософський принцип життя якого зводився до формули: найбільше благо для найбільшої кількості людей.

Розрахунок Пігу був побудований на тому, що будь-який податок, крім виконання свого прямого фіскального призначення, має ще побічні, зовнішні для фіску фінансово-економічні й соціальні ефекти. Останні і можна використати як засіб цілеспрямованої фінансової політики. У принципі будь-який податок — податок Пігу, бо варіювання висотою та режимом оподаткування є зручним способом впливу в бажаному напрямі на економічну поведінку суб'єктів господарювання. У ситуації з негативними екс-терналіями податок (або субсидія) так змінюють граничну приватну вартість (або граничну приватну вигоду) певного блага, що господарюючі агенти змушені враховувати повну суспільну вартість (чи вигоду) можливих побічних наслідків власної діяльності.

Це повною мірою стосується і коригувальних субсидій, які, будучи дзеркальним відображенням коригувальних податків, є їх концептуальною аналогією. За своєю формою коригувальна субсидія — виплата з бюджету на користь виробника (або споживача) певного блага, що понижує ринкову ціну даного блага під час споживання. Зрозуміло, фіскальним джерелом субсидій є податкові надходження. Теоретично розмір субсидії має дорівнювати граничній зовнішній корисності субсидованого блага.

Податки і субсидії — не єдиний спосіб усування небажаних зовнішніх ефектів. Варто нагадати, що ліберальна економічна думка взагалі заперечує доцільність активного втручання держави в господарське життя, наполягаючи на перевазі саморегуляції конкурентної ринкової економіки. Всупереч Пігу американський економіст Рональд Коуз (1910 р. н.) у 1960 р. запропонував своє бачення й вирішення проблеми повної суспільної вартості економічної діяльності. Згідно з його твердженнями, за умови взаємодії конкретних господарюючих партнерів у порівняно вузьких суміжних сферах економічної діяльності, проблема нейтралізації екстерналій може бути досягнута шляхом приватної угоди, торгу і компромісу між зацікавленими сторонами.

Р. Коуз сформулював свій висновок у вигляді теореми: шляхом узаконення прав на приватне користування ресурсами держава дає змогу інтерналізувати екстерналії за допомогою погодження інтересів, взаємного застосування та угоди між зацікавленими господарюючими суб'єктами.

Наукове значення теореми Коуза полягає в тому, що в ній у формалізованому вигляді аргументується доцільність і ефективність саморегулювання економіки як альтернативи державній регламентації. Достатньо законодавче закріпити й охороняти права приватної власності, майнові і фінансово-господарські права суб'єктів економічної діяльності, щоб економіка запрацювала немовби на автопілоті. Запропонований і теоретизований Коузом спосіб інтерналізації зовнішніх ефектів доповнює фіскально-бюджетні методи знешкодження екстерналій. Податки (субсидії) Пігу і теорема Коуза співіснують як відповідно інституційний та саморе-гулівний аспекти пояснення фінансово-економічних процесів й управління ними.

Зосередивши увагу на недосконалостях функціонування ринку, західні вчені розкрили й обґрунтували закономірності виникнення та способи нейтралізації небажаних соціально-економічних ефектів з метою стимулювання діяльності ринкових структур. Домінуюча роль у коригуванні ринкових процесів належить бюджетному механізму, в якому зосереджена основна сила і можливості впливу держави на економічний розвиток. Щоправда, для гарантованого успіху бюджетних коригувальних операцій необхідна широка і різнобічна інформація про складну, мінливу економічну кон'юнктуру, а також глибокий аналіз можливих наслідків даного заходу.

Крім того, результат залежить також від поведінки і політичної волі різнонапрямлених соціальних сил, що відстоюють власні групові інтереси й доходи. Адже кожна група населення, представники окремого бізнесу, регіону вважають, що жертвувати повинні інші, і будь-яка спроба фіскального тиску викликає протест. Тому на практиці доводиться зважати на умови не лише суто фінансового, а й політичного, регіонального, етнічного, соціального характеру і можливості використання адміністративного ресурсу.

Всесвітньо відомий німецький учений-фінансист Адольф Вагнер на підставі динаміки фінансових показників західноєвропейських країн, і передусім Німеччини, у XIX ст. вивів емпіричний закон, згідно з яким темпи приросту бюджетних видатків випереджають темпи зростання валового національного продукту. За Вагнером, держава перевитрачає фінансові ресурси порівняно з істинною потребою в них. Тим самим він задовго до Дж. Кейнса (1883—1946) уперше в економічній науці поставив питання про об'єктивну тенденцію розширення державної діяльності, можливість і необхідність активного втручання держави в економічне і соціальне життя.