Сторінка
2

Регіональні валютно-фінансові угруповання. Валютний союз країн ЄС

* Напередодні створення Валютного союзу країн ЄС ЕКЮ було у 1994 p. заморо­жене, тому до складу "кошика" все ще входять валюти дванадцяти, а не п'ятнадцяти країн — членів ЄС.

ЕКЮ існувало у вигляді безготівкових записів на рахунках країн — учасниць ЄВС у Європейському валютному інституті. На відміну від СДР, ЕКЮ забезпечувалося не тільки солідними зобов'язаннями групи країн, а й фактичними активами (заставою) у формі золота і доларів США (20 % золотих і 20 % валютних резервів країн-учасниць). Під це забезпечення країни ЄЕС мали спеціальні рахун­ки в ЕКЮ.

Успішне функціонування ЄВС створило необхідні передумови для формування ВС. Найбільш чітко думка про те, що це має бути саме валютно-фінансовий союз, прозвучала в доповіді, підготовленій тодішнім головою Комісії Європейських співтовариств Жаком Де-лором у 1989 p., де вперше було запропоновано триетапний, розрахо­ваний на кілька років перехід до такого союзу. Стратегічною метою союзу визначалося запровадження єдиної валюти і єдиного цент­рального банку дванадцяти.

Перший етап розпочався з 1 червня 1990 p., коли в більшості країн "Спільного ринку" були зняті обмеження на рух капіталів у межах єдиного внутрішнього ринку.

Другий етап розпочався 1 січня 1994 p. При цьому було запро­ваджено жорсткий обмінний курс європейських валют і створено європейську систему центральних банків ("Єврофед").

Третій етап (1 січня 1997 p.) завершився введенням єдиної валюти — євро, чому передувало заснування єдиного центрального банку, зовсім незалежного від урядів, свого роду "наднаціонального диригента" валютно-фінансової політики всього Співтовариства

(згідно з Маастрихтською угодою).

Після створення Європейської валютної системи ЕКЮ служило головним чином засобом міжнародних розрахунків та існувало тільки у вигляді записів на рахунках центральних банків країн — членів ЄВС у Європейському фонді валютного співробітництва.

У середині грудня 1996 p. лідери Європейського Союзу в Мад­риді прийняли рішення про перехід з 1 січня 1999 p. на єдину валю­ту країн ЄС — "євро" (колишня ЕКЮ) шляхом заміни в обігу 15 національних грошових одиниць однією.

За підрахунками спеціалістів, впровадження євро дасть змогу щоріч­но заощаджувати приблизно 100 млрд французьких франків — суму, в яку сьогодні обходиться країнам і громадянам ЄС різниця у валют­них курсах при розрахунках. Єдина валюта надасть імпульс розвитку взаємної торгівлі в межах ЄС, зміцнить його економічну стабільність, знизить інфляцію і зробить євро конкурентоспроможною валютою на міжнародних валютних ринках. Впровадження євро і створення Цен­трального банку ЄС стало найбільшим досягненям Валютного союзу країн ЄС. У перспективі євро може перетворитися у могутню валюту.

У Мадриді був розроблений новий перспективний план перехо­ду до Валютного союзу країн ЄС шляхом поетапного введення євро і паралельного створення структур Європейського цент­рального банку:

• початок 1998 p. (підготовка):

а) кваліфікація країн за економічними результатами 1996— 1997 pp. і прийняття рішення за кожною країною окремо про вхо­дження в Європейський Союз;

б) заснування Європейського центрального банку і мережі на­ціональних центральних банків;

• 1 січня 1999 p. (початок):

а) встановлення "незмінного" обмінного курсу національних ва­лют щодо євро;

б) початок використання євро Центральним банком, міжнарод­ними банками і валютними біржами;

в) опублікування "нового" державного боргу кожної країни — члена ЄС у європейській валюті;

• 1 січня 2002 p. (завершення):

а) випуск євробанкнот і монет у євро;

б) переведення системи роздрібних платежів у євровалюту;

• 1 липня 2002 p.:

а) відміна попередніх валют держав — членів ЄС;

б) євро стає єдиним законним платіжним засобом. Загалом ЄС характеризується дуже чітким плануванням пере­ходу до Європейського Союзу. Однак у реальному житті процес про­сування до валютного союзу виявився не таким уже й простим.

По-перше, Франція розглядала валютно-фінансовий союз насам­перед як логічний і дійовий засіб закріплення основ єдиного внутріш­нього ринку ЄС та радикальний аргумент у протистоянні амери­канському долару на Європейському континенті. Німеччина, у ціло­му підтримуючи ідею єдиного валютного союзу, разом з тим, не дуже поспішала з реалізацією плану злиття центральних банків, оскільки вона, маючи найсильнішу валюту, була змушена фактично багато в чому нести безпосередню відповідальність за стан справ у спільному валютно-фінансовому союзі.

По-друге, помітно відрізняється від позиції Франції і Німеччини у питанні передачі частини національного суверенітету у валютно-фінансовій сфері наднаціональним органам ЄС точка зору Великої Британії. Існують побоювання офіційного Лондона, що зміщення центру фінансової активності в зону ЄС призведе до втрати Вели­кою Британією її особливого статусу у зв'язках зі США. Особливо непохитною є позиція щодо впровадження єдиної валюти євро. Ство­рення єдиної грошової одиниці може послабити позиції Великої Британії на Європейському континенті, які вона мала за рахунок особливих відносин із США. Приєднавшись досить пізно до ЄВС, Велика Британія погоджується лише на обіг євро паралельно з фун­том стерлінгів. Проте після приходу уряду лейбористів ця жорстка позиція дещо послабилася.

По-третє, такі країни, як Іспанія, Португалія, Італія і Греція не можуть поки що обходитися без періодичних девальвацій своїх ва­лют, а також негайно ліквідувати існуючі бюджетні дефіцити. Тому їх просування до валютного союзу є дещо повільнішим порівняно з країнами так званої авангардної групи, до якої належать Німеччи­на, Франція, країни Бенілюксу, Ірландія і Данія.

По-четверте, відміна всіляких перешкод на шляху конкуренції іноземних компаній у межах Союзу може призвести до витіснення деяких місцевих виробників. Тому зрозуміло, що ідея створення ва­лютно-фінансового союзу знайшла підтримку перш за все у найбільш конкурентоспроможних фірм.

Нарешті, впровадження механізму зростаючої конкуренції в ме­жах ЄС веде до опосередкування життєвих стандартів. А намагання нівелювати національні рівні заробітної плати може призвести до загострення проблеми безробіття, особливо у бідних районах Італії, Іспанії, Португалії і Греції. З іншого боку, процеси нівелювання життєвих рівнів у межах ЄС можуть призвести до програшу насе­лення країн із традиційно більш високим життєвим рівнем.