Сторінка
2
• основною моделлю організації європейських банків є універсальний банк, який здійснює фінансові операції всіх видів, включаючи операції з цінними паперами;
• регулювання банківської діяльності й нагляд за нею здійснює країна походження банку.
Перша банківська директива (1977 p.) та друга банківська директива, яка набрала чинності з початку 1993 p., містять узгоджені правила захисту інтересів вкладників, інвесторів і споживачів фінансових послуг; регулюють проблеми платоспроможності банків, встановлюють співвідношення власних і запозичених активів, ступінь покриття ризику банківських операцій; принципи захисту банківської таємниці; правила фінансової звітності; рекомендації щодо прозорості закордонних фінансових оборудок з метою попередження відмивання "брудних грошей". Багато принципових положень першої і другої банківських директив базуються на рекомендаціях Банку міжнародних розрахунків (БМР) у Базелі — найавторитетнішої міжнародної банківської установи світу, свого роду "головного банку центральних банків". Саме це значно полегшило процес узгодження цих важливих положень та їх прийняття країнами — членами ЄС.
Запровадження єдиної системи ліцензування банків означає свободу доступу на національні ринки фінансових послуг іноземних банків, що значно загострює конкуренцію між національними та іноземними банками. Наслідком цього є зниження національних ставок за банківськими операціями до середньоєвропейського рівня і скорочення прибутків. Посилення конкуренції примушує банки постійно вдосконалювати технологію роботи, створювати нові високо-технологічні продукти і послуги, запроваджувати передове обладнання, здійснювати перепідготовку кадрів.
У червні 1994 p. міністри фінансів країн — членів ЄС домовились щодо основних положень нової Директиви про посилення контролю за діяльністю банків та інших фінансових інститутів. Директива спрямована на посилення прозорості діяльності фінансових груп. У ній ставиться вимога реєстрації фінансової компанії в тій же країні, де знаходиться її штаб-квартира. Директива розширила умови обміну інформацією і зобов'язала аудиторів сповіщати в контролюючі органи про будь-які порушення, виявлені ними в діяльності компанії. Спільно з Комісією по споживацькій політиці ЄС розроблено закони, якими регулюються відносини банків і споживачів.
Щодо регулювання ринку цінних паперів, то ще в 1985 p. було прийнято пакет директив, які стосувалися регулювання транспортних операцій, здійснюваних взаємними і спільними інвестиційними фондами; взаємного визнання терміну цінних паперів, допущених на фондові біржі; фондових операцій; питань інформування широкої публіки про передбачувані випуски цінних паперів.
Однак закони, принципово важливі для розвитку інвестиційних послуг, набрали чинності в 1993 p. Згідно з ними, як і в банківській сфері, встановлювалися принципи одної ліцензії, на основі якої можна надавати інвестиційні послуги на території будь-якої країни — учасниці ЄС, контролю діяльності фінансових інститутів країною походження (за винятком діяльності, пов'язаної із захистом прав споживачів).
З 1994 p. діє домовленість про використання компаніями національної документації при реєстрації переліку цінних паперів на фондових біржах інших країн.
З 1996 p. для фінансових інститутів вступив у дію принцип відповідності власних капіталів ризикам здійснюваних операцій.
Отже, заходи, що реалізуються у фінансовій сфері керівними органами ЄС, ведуть до відміни обмежень і бар'єрів на шляху переміщення капіталів і фінансових послуг, перегляду цілої низки національних стандартів діяльності фінансових інститутів і введення єдиних правил контролю за їхньою діяльністю, встановлення основних принципів гармонізації контрольних стандартів та інших правил. Крім того, вживаються заходи щодо полегшення організації операцій з мобілізації капіталів на фондових біржах і ринках капіталу, введені й діють єдині правила, які регулюють питання емісії і обігу цінних паперів, у тому числі боргових.
За останні 10 років ринок цінних паперів ЄС суттєво розширився за рахунок впровадження великої кількості нових видів фінансових зобов'язань. Завдяки цьому, з одного боку, у промислових компаній з'явились нові можливості одержання кредитів із банківських джерел. З іншого — це зумовлює розширення спектра й більшу доступність для клієнтів різного роду фінансових послуг та значне зниження їхніх затрат.
У цілому, за деякими прогнозами, посилення конкуренції на єдиному фінансовому ринку ЄС та запровадження нових видів фінансових послуг дасть змогу клієнтам зекономити понад 22 млрд ЕКЮ.
Успішному функціонуванню фінансової системи ЄС активно сприяє діяльність Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) та створених у його рамках фондів: Європейського інвестиційного фонду (ЄІФ), Тимчасового Единбурзького фонду кредитування (ЄФК) та Премії ЄІБ, а також Європейського фонду розвитку (ЄФР).
Європейський інвестиційний банк (European Investment Bank) — головний інвестиційний інститут Європейського Союзу був створений у 1958 p. відповідно до Римського договору, підписаного в 1957 p. Статут ЄІБ є частиною Договору про Європейський Союз, а Банк — фінансове автономною і юридичне самостійною організацією в рамках Союзу. Головні завдання банку визначаються на основі рішень Європейської ради. Із 15 членів ЄС до складу ЄІБ не входить лише Франція.
Європейський інвестиційний банк має відділення в Римі (Італія), Афінах (Греція), Лісабоні (Португалія), Лондоні (Велика Британія), Мадриді (Іспанія) і представництво в Брюсселі.
Фінансові ресурси Банку складаються з оплаченої частини статутного капіталу, накопичених резервів, а також запозичених коштів. За межами Європейського Союзу він здійснює фінансові операції як за рахунок власних коштів, так і (за умови одержання відповідних повноважень) за рахунок бюджетних коштів ЄС або окремих країн — учасниць Союзу.
Головним завданням ЄІБ є сприяння вирівнюванню економічного розвитку країн ЄС шляхом фінансування проектів у менш розвинутих країнах, а також підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в галузях транспорту, зв'язку, охорони навколишнього середовища, енергетики. Окрім країн — членів ЄС, банк надає кредити країнам, які підписали з Європейським Союзом угоди — учасникам Ломейської конвенції, країнам, що підписали угоди про співробітництво, а також перебувають в асоціації з ЄС (наприклад, країнам — членам Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ)) і т. ін. Із країн, які не входять до складу ЄС, найбільш чисельною є група із 66 країн, що розвиваються, з Африки, Карибського басейну і Тихого океану (АКТ), які свого часу в місті Ломе (Тоголезька Республіка) підписали відповідні конвенції, що передбачають досить широку кооперацію між цими країнами і ЄС, у тому числі надання учасникам Ломейської конвенції фінансової допомоги і кредитів.