Сторінка
6
Імперський уряд і Св. Синод були зацікавлені в організації народної освіти, адже саме через початкові народні школи насаджувалась не лише суспільно-політична мораль, а й релігійна свідомість. В той же час діяльність духовного керівництва у царині початкової народної освіти сприяла підвищенню грамотності населення; виховувала дитину, спираючись перш за все, на одвічні християнські цінності, що, безперечно, мало велике позитивне значення. А серед пересічного духовенства маємо безліч прикладів справжніх подвижників освітянської справи;
Православне духовенство опікувалося освітою жінок, які походили із родин священиків, шляхом заснування жіночих духовних училищ, які з другої половини XIX ст. існували в кожній українській єпархії. Поява таких училищ в середині 40-х pp. XIX ст. була прогресивним явищем, а їх діяльність надавала змогу багатьом дівчатам духовного і світського походження отримувати освіту, що підвищувало інтелектуальний і моральний рівень всього духовенства, адже відомо, що освічена жінка відповідно впливає на всіх членів родини. Крім того, освіта дала можливість багатьом жінкам працювати в подальшому на освітянській ниві, виконуючи обов'язки вчительок початкових народних шкіл;
Поява в суспільстві в післяреформений період ліберально-демократичних ідей, прогрес наукових знань виявили низький рівень навчання у духовно-освітніх закладах. Це примусило духовенство до вжиття відповідних заходів, зокрема введення до навчального курсу духовних семінарій і училищ певної кількості світських дисциплін, застосування більш досконалих педагогічних методів навчання і виховання. Проте ці заходи через надмірну регламентацію церковного життя мали непослідовний і поверховий характер, що врешті-решт спричинило занепад духовної школи і потребу її докорінного реформування, яка стала особливо помітною на тлі підготовки перетворень в усіх аспектах церковного життя, що мало місце на початку XX ст. Нагальність таких змін стала з особливим піднесенням обговорюватись духовенством після революційних подій 1905-1907 pp., проте до кінця досліджуваного періоду їх так і не довелось здійснити;
Політика самодержавного уряду і Св.Синоду в галузі освіти спрямовувалась на насадження російської мови і культури, що призводило до денаціоналізації молодого покоління. Однак всупереч антиукраїнській мовній політиці духовенство у своїй освітній діяльності не втрачало національного коріння, хоч і змушене було коритись офіційній забороні вживати українську мову. Небайдужість частини українського православного духовенства до проблем збереження національної культури помітна в семінарському середовищі, учні і викладачі якого зберігали і певною мірою відстоювали українські національні традиції.
Певний фактичний матеріал та цікаві статистичні дані1. Після проголошення незалежної Української держави та розпаду СРСР змінилися не лише умови розвитку, а й пріоритети дослідницької роботи в галузі історії культурницької, зокрема освітньої, діяльності православного духовенства в Україні2.
Крім того, в сучасній українській історіографії дедалі частіше висвітлюються проблеми історії початкової освіти в Україні в цілому, та в її окремих регіонах, хоча основна увага при цьому зосереджується переважно на участі земств та інтелігенції у розвитку народної освіти3. Спеціального дослідження, в якому б розглядалася історія діяльності православного духовенства у цій галузі, немає.