Сторінка
2

Роль практичних методів у навчально-виховному процесі

Бурхливий розвиток капіталістичних відносин у другій половині XIX століття, вимоги суспільства щодо підготовки фахівців, здатних до швидкого мислення та адекватних дій за будь-яких обставин, стали рушійною силою розвитку новітніх оригінальних педагогічних методик та технологій.

Перші спроби визначити методи як категорію педагогіки були зроблені російським і українським вченим Г. Ващенко наприкінці минулого століття. Він подав зміст загальних методів навчання і їх класифікацію. На його думку, метод навчання – це “засіб або система засобів, свідомо вживаних для досягнення тих спеціальних завдань, що містить у собі навчальний процес”.

К. Ушинський також приділяв увагу вибору методів навчання під час організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності. На жаль, ми не змогли віднайти певних визначень поняття “метод” чи класифікації останніх. Проте, він звертав увагу на те, що методи навчання повинні бути такими, що органічно та всебічно розвивають вміння дитини вчитися. М. Чернишевський розглядав навчання як процес, організований таким чином, щоб розвивалася здатність мислити самостійно і виховувалася сила волі учнів і студентів.

ХХ століття в західній педагогіці стало періодом інтенсивного розвитку науки: з’являлись нові методики, технології, напрями, школи. Були спроби надати освітньому процесові різноманітних, навіть екстраординарних рис. Дж. Дьюї розробляє метод проектного навчання, який спирався на дослідницьку та творчу діяльність студентів, самостійне і конструктивне вирішення навчальних завдань, що виникають у практиці студентів. В. Вахтеров працював над формуванням методів активного навчання, у тому числі й самостійного, і вважав, “що треба, щоб кожний з учнів сам здійснював те чи інше дослідження: сам намалював схему тієї чи іншої фігури, предмета тощо, сам змайстрував модель з деревини, паперу чи глини і сам-таки розповів чи написав, як проведено те чи інше дослідження, зроблено те чи інше спостереження”.

На початку другої половини ХХ століття у Радянському Союзі починають формуватися нові тенденції в розумінні сутності та характеру навчання. Ці тенденції були спрямовані на відмову від репродуктивності у навчанні і розвиток пізнавальної активності, самостійності та творчості суб’єктів навчального процесу. Л. Виготський, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн, В. Соловйов, Н. Тализіна та інші розглядали питання про місце і роль практичних методів навчання у формуванні людської особистості.

Вже не один десяток років іде полеміка щодо визначення поняття “метод навчання”. Різноманітні трактування цієї категорії обумовлюються різноманітними підходами до визначення цілей дидактики в цілому, як науки про теорію і методику навчання. Проте, всі науковці погоджуються, що метою методу є навчання знань і вироблення певних вмінь та навичок навчальної та практичної діяльності.

Так, наприклад, В. Галузяк, М. Сметанський, В. Шахов визначають методи навчання як “способи спільної діяльності вчителя і учнів, спрямовані на розв’язання навчальних завдань. При цьому між способами діяльності вчителя (викладання) і способами діяльності учнів (учіння) існує тісний взаємозв’язок і взаємовідповідність”. Н. Волкова визначає метод як “взаємопов’язану діяльність викладача та учнів, спрямовану на засвоєння учнями системи знань, набуття умінь і навичок, їх виховання і загальний розвиток”. М. Фіцула стверджує, що “метод навчання – спосіб упорядкованої взаємопов’язаної діяльності вчителів та учнів, спрямованої на вирішення завдань освіти, виховання і розвитку в процесі навчання”. В. Ягупов вважає, що “метод навчання – це способи та прийоми спільної впорядкованої, взаємопов’язаної діяльності вчителів і учнів, спрямовані на оволодіння знаннями, навичками та вміннями, різнобічний розвиток розумових і фізичних здібностей, формування рис, необхідних для повноцінного життя та майбутньої професійної діяльності.” А. Алексюк визначає метод навчання як “спосіб спільної діяльності вчителя і учнів, яка передбачає оволодіння учнями соціальним досвідом людства та організацію і керівництво вчителя навчальною діяльністю учнів” . В. Онищук визначає метод навчання через пояснення поняття “прийом”: “Методи навчання – це впорядковані системи взаємопов’язаних прийомів педагогічної діяльності учнів, які спрямовані на досягнення дидактичних, виховних і розвиткових цілей” .

Науковцями остаточно було визначено, що поняття “метод навчання” органічно включає в себе навчальну роботу педагога (викладання), навчально-пізнавальну діяльність учнів (учіння) та специфіку їхньої діяльності щодо досягнення цілей навчання.

Також одним з проблематичних питань, яке науковці намагаються вирішити вже понад два століття є проблема класифікації методів навчання. В сучасній педагогіці існує понад двадцяти класифікацій методів. Така розбіжність у поглядах виникає через те, що різні науковці в основу власної класифікації кладуть різні ознаки навчальної діяльності.

У 40-х роках минулого століття в підручниках всі методи навчання поділялися лише на три групи: словесну, наочну та практичну.

У 50-60-х роках класифікація методів навчання стала розгалужуватися. С. Петровський, Е. Голант, Д. Лордкіпанідзе за основу брали джерело передавання та сприйняття інформації і розподіляли методи навчання на словесні, наочні та практичні. Цієї ж думки притримувався і польський учений Ч.Купісевич.

За логікою передавання та сприймання навчальної діяльності С. Шаповаленко поділяє методи навчання на індуктивні та дедуктивні.

За характером пізнавальної діяльності учнів М. Скаткін і І. Лернер визначають такі методи: інформаційно-рецептивні, репродуктивні, творчі, проблемні, частково-пошукові та дослідницькі.

За ступенем керування навчальною роботою П. Підкасистий і В. Паламарчук розподіляють методи навчання на дві групи: навчальна робота під керівництвом учителя і самостійна робота учнів.

Останнім часом найбільше користуються класифікацією методів, визначеною Ю. Бабанським, який виділяє: методи організації і проведення навчально-пізнавальної діяльності (словесні, наочні, проблемно-пошукові, індуктивно-дедуктивні); методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності (пізнавальні ігри, навчальні дискусії, емоційний вплив педагогів, заохочення навчальної діяльності, покарання); методи контролю і самоконтролю в навчанні (опитування, письмові роботи. контрольні практичні роботи, контрольні лабораторні роботи, контрольні практичні роботи, машинний контроль, самоконтроль).

А. Алексюк пропонує дотримуватися бінарних методів навчання, тобто подвійних, коли метод і форма навчання зливаються в єдине ціле.

Деякі автори, наприклад, Ю. Бабанський, виокремлюють активні методи навчання і відносять їх до окремої групи. Це через їхню новизну та нестандартність чи оригінальність виправдовує себе. Однак, як вважає В. Ягупов, штучний відрив їх від традиційних методів навчання тільки завдає шкоди теорії та практиці навчальної діяльності, бо таке ставлення до цієї проблеми лякає деяких педагогів . Тільки комплексний розгляд і застосування традиційних і нетрадиційних методів навчання, їх перенесення на загальну методику навчальної діяльності допоможе успішно вирішити цю педагогічну проблему. Саме тому, на думку В. Ягупова, доцільно їх вводити у відповідні групи традиційних методів навчання, котрі вони збагачуватимуть і вдосконалюватимуть за рахунок нової методики.