Сторінка
3
Звуки [у, а, і] в усіх позиціях, незалежно від наголосу, вимовляються виразно, чітко, послідовно відповідають орфографічним [у, а, і].
Що ж до вимови [и, е, о], то в ненаголошеній позиції вони мають тенденцію наближатися до інших.
1. Ненаголошений [и] має схильність наближатися до [е] і особливо перед складом з [е] та [а] (вишневий, бачила), а при швидкому темпі мовлення у цій же позиції може повністю збігатися з [е].
2. Ненаголошений [е] має схильність наближатися до [и],
особливо перед складом з [і], [у], [и] (беріть, несу, степи), а при швидкому темпі вимови у такій позиції може зовсім перейти на [и].
3. Ненаголошений [о], особливо перед складом з наголошеним [у] та [і], має схильність наближатися до [у] (голубка, тобі).
Голосні середні [е, о] і близький до них [и] щодо положення язика виявляють в українській мові схильність наближатися до так званого індиферентного або байдужого положення язика у цій частині порожнини рота. Голосний[е] виявляє у ненаголошених складах загальну тенденцію до звуження артикуляції. Голосний [и] загалом виявляє в наголошених позиціях нахил до розширення, що веде до змішування у вимові наголошених [е] й [и], і тому в живій мові в багатьох позиціях не різняться або майже не різняться вимовою такі слова, як кленок і клинок, розвелося і розвилося та ін. Вимова ненаголошеного [о] також підлягає тим самим закономірностям, що й[и] та [е]. Проте це не значить, що ненаголошені голосні треба вимовляти з наближенням до інших. Голосні [и], [е], [о] в ненаголошеній позиції мають схильність наближатися до інших. Все ж вимовляти їх треба чітко і виразно, дотримуючись правильної артикуляції.
Дзвінкі приголосні (б, г, г, д, з, дж, дз) в кінці слова вимовляються дзвінко. Дзвінкі приголосні (крім г, г) перед глухими також вимовляються дзвінко.
Дзвінко вимовляються також глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова.
Африкати [дж, дз] вимовляються як один неподільний звук. Якщо [д і ж], [д і з] належать до різних значущих частин слова, то вимовляються роздільно, як два окремих звуки.
Губний приголосний [в] у кінці і в середині слова після голосного вимовляється як нескладотворчий [у].
Сполучення ться, шся, жся, чся вимовляються як [ц':а, с':а, ц'с'а].
Дещо по-іншому, ніж пишуться, вимовляються звукосполучення, що зазнають асимілятивних змін, спрощень:
Д+ж–джж т+ськ–ц'к
Д+ч–джч ч+с–ц'с'
Д+ш–джш ч+ц–ц'ц'
Д+с–дзс ш+с–с'с'
Д+ц–дзц ш+ц–с'ц'
Д+ськ–дз'к нт+ст–нст
Ж+ц–з'ц' нт+ськ–н'с'к
З+ж–жж ст+н–сн
З+ч–жч ст+ц – с'ц'
З+ш–шш і жш ст+ч–шч
Зд+ц–з'ц' т+ст – цт
Т+ц–цц і ц'ц' т+ш–чш
Т+ч–чч
Норму української літературної вимови становить також словесний наголос. Неправильне наголошення складів слів у мовному потоці, як і неправильна вимова їх, позбавляє виразності і краси звучання мови, характеризує низьку культуру людини. Крім цього, може порушуватися смислове значення окремих фраз або й зовсім вони руйнуватимуться. Зі зміною наголосів у словах у мовному потоці може змінитися в одних випадках їх лексичне значення, в інших – граматичне. Щоб уникнути типових порушень нормативного наголосу, необхідно добре усвідомити і засвоїти найхарактерніші його особливості.
Слід досконало знати положення, зміст і значення засобів логіко-емоційної виразності читання в їх органічному зв’язку (сутність мовних тактів, пауз, їх різновидів і тривалості, логічних наголосів тактових і головних, мелодики і її видозмін, темпу і його варіювання, емоційної функції наголошених слів – емоційного забарвлення тексту) і вміти ними користуватися.
Засоби логіко-емоційної виразності читання – це сукупність органічно пов’язаних між собою компонентів виразності, без осмислення і врахування яких неможливо передати логічного та емоційного (внутрішнього, психологічного) змісту мовлення.
До таких компонентів належать:
– паузи, їх функціональні різновиди і тривалість;
– логічні наголоси (тактові і головні) з урахуванням емоційної функції наголошених слів;
– мелодика та її основні зміни;
– темп і його видозміни;
– поза, жести, міміка.
Пауза – це зупинка між мовними тактами, окремими словами і між складами слів. Відповідно до змісту, почуттів і намірів висловлення, а також обставин місця і часу паузи поділяються на: синтаксичні, логічні, психологічні, логічні, віршові та фізіологічні.
Необхідно з особливою увагою ставитися до синтаксичної структури мови автора, добре усвідомлювати значення кожного розділового знака. Крапка, знак питання, знак оклику завжди відповідають довгим паузам, оскільки відділяють одне від одного висловлення з закінченим змістом. Інші розділові знаки: крапка з комою, тире, три крапки, двокрапка, дужки теж відповідають обов’язковій паузі. Що ж до коми, то вона потребує особливої уваги. Як і інші розділові знаки, кома збігається з паузою але досить часто можна спостерігати, коли за правилами пунктуації кома обов’язково потрібна, а пауза не робиться. Тому виникає потреба вміти визначати, де за правилами пунктуації кома потрібна, а пауза не робиться:
1. Перед звертанням, якщо воно стоїть усередині або в кінці речення;
2.Після вигуку, який своїм змістом нерозривно пов’язаний з наступними словами, наприклад:
– Ох(,) і зголоднів я! – пищить Круть. (Українська народна казка).
3. Якщо вигук виступає сам собою, а слова, що ідуть після нього, характеризують укладені в ньому певні почуття, вольові вияви, то в процесі читання треба виділяти його синтаксичною паузою, а нерідко й психологічною:
– Ти ба! – дивується Данило. (Г. Тютюнник).
4. Перед модальними, вставними словами, словосполученнями, наприклад: А красуня(,) знай, сміється: «Хай Мороз не задається!»
(П. Воронько).
5. Перед короткими порівняльними зворотами (в основному з одного слова) зі сполучниками мов, як, ніби: Квітка гаряча(,) як сонце.
(Ю. Смолич).
6. У жвавому темпі перед підрядним реченням, дієприкметниковим чи дієприслівниковим зворотом, якщо він за змістом тісно пов’язаний з тим словом, що стоїть перед комою: Одкриває, пізнає геть усе (,) що в світі є.
(В. Фетисов).
7.Між двома словами, що повторюються як єдине ціле: – Іди(,) іди (,) Снігуронько! Іди(,) іди(,) дитинонько, повеселися з подружками! (Російська народна казка).
8. Після сполучників і, та, то перед дієприкметниковим чи дієприслівниковим зворотом, вставними словами:
– Та(,) спасибі йому, Травень порадив, як їхати. (Українська народна казка).
Логічна пауза – це зупинка, яка зумовлюється тільки конкретним змістом. Під час логічної паузи думка читця працює активніше. Такі паузи між мовними тактами чи після речення підказують читцеві ставлення до подальшого тексту (слова чи речення), допомагаючи таким чином повніше, емоційніше передати його зміст. Особливого значення логічна пауза набирає у власній мові та при читанні твору напам’ять, адже саме в цих випадках розділові знаки як орієнтири для розстановки пауз відсутні і читець має спиратися тільки на зміст, осмислений при підготовці тексту.