Сторінка
2

Вивчення творчості кобзарів та лірників на уроках української літератури

У лірницько-кобзарському середовищі не було спадковості ремесла, як, скажімо, серед ремісників. Це пояснюється тим, що фізичні вади, в тому числі й сліпота, в більшості були результатом випадкового каліцтва. Окрім того, бачачи своє певною мірою принизливе становище і маючи, як правило, власне господарство і якийсь достаток, лірники й кобзарі всіляко намагалися, щоб їхні діти не переймали в них ремесла. У присязі кобзарів Полтавщини, яку вони давали при посвяченні, був навіть особливий пункт, доданий, за переказами, за існування кріпосного права, коли кобзарі, бувало, осліплювали своїх дітей, щоб звільнити їх від панщини: „Як будуть або є в мене діти, хай зрять світ Божий і унаслідують життя мирське-світське”.

Зверталися кобзарі та лірники один до одного на „ви”, а до молодших – на „ти”. Всі вони володіли особливою таємною („лебійською”) мовою, якою говорили, коли боялися, щоб їх не підслухав хтось сторонній.

Кобзарі й лірники всюди по Україні об’єднувалися в спілки. Такі кобзарсько-лірницькі об’єднання звалися „братствами”, „цехами” або „гуртами” і об’єднували сліпих співців з певної території. Інколи кобзарі й лірники утворювали об’єднання, спільне з жебраками. Такий спільний „старечий цех”, наприклад, відомий у районі Чуднова на півдні Житомирщини. Проте вище становище в цих „старечих цехах” займали кобзарі й лірники, а не жебраки.

Осередком, де збиралися співці братства чи гурту, була визначена ними церква в одному з населених пунктів. У ній братство на власні кошти утримувало ікону, свічки, оливу тощо. Щоб стати лірником чи кобзарем, треба було вчитися і пройти певні випробування.

В учні брали хлопців, сліпих повністю чи частково; інколи, рідше, з іншими фізичними вадами. Бувало, хоч і дуже рідко, що ремеслу мандрівних співців училися й дівчата. Віддаючи хлопця в науку, батько ставив майстрові-лірникові чи кобзареві могорич. Відомо, що лірники Житомирщини ще до прийому в учнівство брали хлопця на пробний термін, що тривав від тижня до місяця. Термін навчання був у різних місцевостях різним. На Житомирщині на початку ХХ сторіччя учнівство тривало 3-4 роки (інколи – рік), на Поділлі в кінці ХІХ сторіччя – 3 роки і 3 місяці, на Полтавщині – 1-2 роки, а „як мале, так і на чотири годи”. В Галичині у той же час учнів брали на 3-6 років. Очевидно, в терміні навчання не було якогось усталеного порядку. Український етнограф і фольклорист В. Гнатюк писав: „Час науки залежить також від того, чи ученик спосібний, чи тумануватий, чи більший, чи менший. Як меншого приймають, то не вчать його відразу, лиш ним послуговуються, тому й довше він мусить бути. Старшого, понад 20 літ, приймають на науку лиш на один рік, бо „він розумійи, шчо йому того потрібно, тому сам на себе настигайи .”

Звали учнів кобзарі та лірники „хлопцями”, „челяддю”, інколи – „підмайстрами”. Вчителя учень називав „панотцем”, на Житомирщині частіше „хазяїном”, на Поділлі – „дядьком” або „господином хазяїном”, на Галичині – „ґаздою” або „майстром”. Майстер учив хлопця традиціям кобзарсько-лірницьких братств, етикету сліпих співців, вмінню грати та співати.

Сам прийом до гурту („одклінщина”, „визволок”) обставлявся ритуальними діями, які можна назвати кобзарсько-лірницькою ініціяцією. Керували братствами виборні ватажки – „отамани”, „старші”, „цехмайстри” і т. ін. Кожне братство мало скарбницю й скарбника. Всі свої справи члени братства – „брати” вирішували на спільних зборах. Збори відбувалися в містечку, де знаходилася церква гурту під час храмового свята, а також в інших населених пунктах у час ярмарків і храмових свят. Фольклорист Ф. Лавров писав, що популярним місцем збору братств кобзарів і лірників був ліс біля Броварів – між Переяславом і Києвом. На зборах вибирали ватажків, приймали новачків, вирішували спірні питання, судили та карали тих, хто провинився, а також видавали зі скарбниці допомогу тим, хто її потребував. Члени братства дбали про честь своєї корпорації, не допускали, щоб до їхніх лав прибивалися люди з сумнівною репутацією, аморальні, п’яниці тощо. Коли ж хто з лірників чи кобзарів порушував встановлені правила поведінки, виборний суд суворо карав винуватця. Інколи приймали рішення про найвищу міру кари і найбільшу ганьбу – „обрізування торби” (тобто виключення з братства порушника) чи схвалювали рішення „під батоги”.

Члени братства, як правило, мали спільний пісенний репертуар. Незважаючи на належність членів кобзарсько-лірницьких об’єднань до певної території, вони інколи ходили і в інші місцевості. Тамтешні кобзарсько-лірницькі братства при дотриманні певних умов допускали чужих співців на свою територію. При цьому прийшлі кобзарі й лірники обов’язково мали бути членами якогось братства чи гурту, тобто посвяченими в майстри. Самозванців, що не відбули належного терміну навчання і не пройшли обряду посвячення („визволки”), всіляко переслідували – відбирали бандуру, розбивали її, а на винного накладали штраф.

Братства кобзарів і лірників існували аж до кінця ХІХ-початку ХХ сторіччя. Проте на кінець цього періоду вони почали відмирати, як і особливі обряди висвячення на майстра. Але інститут учнівства та інші традиції кобзарства й лірництва виявилися більш стійкими. Вони існували довше й зникають разом із мандрівними кобзарями й лірниками вже в 1930-40-х роках. До зникнення кобзарства і лірництва як явища великою мірою спричинилися репресії з боку тоталітарного совєцького режиму. „Сліпі барди, – пише дослідник українського кобзарства В. Нолл, – були неконтрольованим джерелом морального авторитету на селі, безпосереднім конкурентом тоталітарної держави. Основа їхнього репертуару складалася з жанрів, що мали як релігійні, так і національні символи, з чим не могли змиритися органи влади”.

Kобзарі та лірники як народні співці-музиканти на україні (нестандартний урок)

Кобзарство – самобутнє явище світової культури, предмет нашої гордості. Вивчення його допоможе глибше збагнути духовну спадщину наших предків.

На жаль, сьогодні не маємо жодної методичної розробки з питань вивчення кобзарства на уроках літератури. Тому вважаємо, що в першу чергу необхідно сформувати в учнів загальне уявлення про кобзарів як типів народних співців-музикантів, їх звичаї, братства, навчання, роль у формуванні національної самосвідомості, значення у суспільно-політичному та духовному житті нашого народу.

У глибині сцени – слова Т.Шевченка "Наша дума, наша пісня не вмре, не загине", кобза (або її малюнок), репродукції картин із зображенням козака (на коні і з кобзою) – з однієї сторони і кобзаря-старця із поводирем – з другої; тут же вислови діячів культури із різних країн світу про українське кобзарство.

Звучать переливи кобзи (бандури) спочатку ледь чутно, а потім все гучніше й гучніше, переходячи в хвилюючі, могутньої сили акорди .

Учитель: Вслухаймося в звуки прадавньої кобзи . Вчуваються в них і гудіння вітру в дикому степу, що грубо бавиться ковилою, і ніжний шепіт придніпровських чи наддеснянських, а може, надпсільських трав . Вслухаймося, вслухаймося: то кобза доносить звуки кривавої битви і брязкіт шабель: то кобза плаче разом із землянами-невольниками в Кафі чи далекій бусурманській Туреччині . А ці ось могутні акорди – то не що інше, як клич славних козаків-запорожців у переможній битві . Звідки ж взялися ці неповторні мінори і мажори?