Сторінка
5
Потенційним негативним наслідком високого ступеня згуртованості є групова однодумність.
- Конфліктність. Розходження в думках звичайно приводить до більше ефективної роботи групи, однак, воно також підвищує ймовірність конфлікту. Хоча активний обмін думками й корисний, він може також привести до внутрішньо групових спорів й інших проявів відкритого конфлікту, які завжди пагубні.
- Статус членів групи. Статус тієї або іншої особистості в організації або групі може визначатися поруч факторів, включаючи такі як старшинство в посадовій ієрархії, назва посади, розташування кабінету, утворення, соціальні таланти, інформованість і накопичений досвід. Ці фактори можуть сприяти підвищенню й зниженню статусу залежно від цінностей і норм групи. Дослідження показали, що члени групи, чий статус досить високий, здатні робити більше впливу на рішення групи, чим члени групи з низьким статусом. Однак, це далеко не завжди веде до підвищення ефективності.Щоб ефективно функціонувати, групі доводиться докладати спільних зусиль заради забезпечення того, щоб думки членів, що мають більше високий статус, не домінували в ній.
- Ролі членів групи. Критичним фактором, що визначає ефективність роботи групи, є поводження кожного з її членів. Щоб група функціонувала ефективно, її члени повинні поводитися таким чином, щоб сприяти досягненню її цілей і соціальній взаємодії. Існують дві основних спрямованості ролей для створення нормально працюючої групи:
Цільові ролі розподілені таким чином, щоб мати можливістьвідбирати групові завдання й виконувати їх.
Підтримуючі ролі мають на увазі поводження, що сприяє підтримуванню й активізації життя й діяльності групи.
|
Цільові ролі |
Підтримуючі ролі |
|
Ініціювання діяльності. Пропонувати рішення, нові ідеї, нові постановки проблем, нові підходи до їхнього рішення, або нову організацію матеріалу. Пошук інформації. Шукати роз'яснення висунутої пропозиції, додаткову інформацію або факти. Збір думок. Просити членів групи виражати своє відношення до обговорюваних питань, проясняти свої цінності й ідеї. Надання інформації. Надавати групі факти або узагальнення, застосовувати свій власний досвід у рішенні проблем групи або для ілюстрації яких-небудь положень. Висловлення думок. Висловлювати думки або переконання, що стосуються якого-небудь пропозиції, обов'язково з його оцінкою, а не тільки повідомляти факти. Пророблення. Роз'ясняти, приводити приклади, розвивати думка, намагатися прогнозувати подальшу долю пропозиції, якщо воно буде прийнято. Координування. Роз'ясняти взаємозв'язку між ідеями, намагатися підсумувати прогнозувати подальшу долю пропозиції, якщо воно буде прийнято. Узагальнення. Повторно перелічити пропозиції після закінчення дискусії. |
Заохочення. Бути дружелюбним, щиросердечним, чуйним стосовно інших. Хвалити інших за їхні ідеї, погоджуватися з іншими й позитивно оцінювати їхній внесок у рішення проблеми. Забезпечення участі. Намагатися створити обстановку, у якій кожен член групи може внести пропозиція. Заохочувати це, наприклад, такими словами: «Ми ще нічого не чули від Джима» або запропонувати всім певний регламент для виступу, щоб усі мали можливість висловитися. Установлення критеріїв. Установлювати критерії, якими повинна керуватися група, вибираючи змістовні або процедурні моменти, або оцінюючи рішення групи. Нагадувати групі про необхідність уникати рішень, що не погодяться із груповими критеріями. Ретельність. Додержуватися рішень групи, вдумливо ставлячись до ідей інших людей, які становлять аудиторію під час групових дискусій. Вираження почуття групи. Узагальнювати те, що формується як відчуття групи. Описувати реакцію членів групи на ідеї й варіанти рішення проблеми. |
Соціально-психологічні методи призначені для впливу на соціально-психологічні відносини між людьми. Вони базуються переважно на неформальних факторах, інтересах особистості й колективу в процесі управління. Опис доцільно почати з їхні перерахування й складання деяких схем, що полегшують розуміння сутності й завдань конкретних методів.
Місце соціально-психологічних методів дуже сильно залежить від політики керівництва, але помічу, що в розвинених країнах зараз стає неможливим не використати їх принаймні частково. Зв'язано це, зокрема, з ростом рівня потреб, про яке мова йтиме далі, у пункті.
Основний висновок теорії справедливості для практики управління полягає в тому, що доти, поки люди не почну вважати, що вони одержують справедливу винагороду, вони будуть прагнути зменшувати інтенсивність праці. Однак, сприйняття й оцінка справедливості носить відносний, а не абсолютний характер. Люди порівнюють себе з іншими співробітниками цієї ж організації або зі співробітниками інших організацій, що виконують аналогічну роботу. У деяких організаціях намагаються вирішити проблему виникнення в співробітників почуття несправедливої оцінки їхньої праці за рахунок збереження сум виплат у таємниці. На жаль, це не тільки важко зробити технічно, але й змушує людей підозрювати несправедливість і там, де її насправді немає. Крім того, якщо зберігати розміри заробітків співробітників у таємниці, те, як це треба з теорії очікування, організація ризикує втратити позитивної мотиваційний вплив росту заробітної плати, пов'язане із просуванням по службі.
Керівництво і лідерство як основні компоненти соціально-психологічного управління
Незважаючи на те, що керівництво – істотний компонент ефективного управління, ефективні лідери не завжди є одночасно й ефективними керуючими. Про ефективність лідера можна судити по тому, у якому ступені він або вона впливають на інші. Іноді ефективне лідерство може й заважати формальній організації. Наприклад, впливовий неформальний лідер може зробити так, що трудовий колектив почне обмежувати випуск продукції або провадити товари або послуги низької якості. Файлі, Хаус і Керр установлюють розходження між управлінням і лідерством: «Управління можна визначити як розумовий і фізичний процес, що приводить до того, що підлеглі виконують запропоновані їм офіційні доручення й вирішують певні завдання. Лідерство ж, навпаки, є процесом, за допомогою якого одна особа впливає на членів групи». Керівник стає на чолі організації в результаті навмисної дії формальної організації - делегування повноважень. Члени організації знають, хто їхній керівник, а от ведені не завжди знають, що їх ведуть. Нарешті, дії лідерів не обмежуються рамками повноважень і структур. Дуже часто керівник є лідером зовсім без усякої прив'язки до його або її формальної посади в ієрархії. Взагалі вплив - це, по визначенню Ричарда Д. Уолтона, «будь-яке поводження одного індивіда, що вносить зміни в поводження, відносини, відчуття й т.п. іншого індивіда». Влада - це можливість вплинути на поводження інших, і на додаток до формальних повноважень, керівникові потрібна влада, тому що він залежить від людей як у межах свого ланцюга команд, так і поза нею. Джон П. Коттер підкреслює це, коли затверджує, що керівникові необхідно розвивати владу, «тому що керівники завжди залежать від деяких людей, які їм не підлеглі й, по-друге, тому що практично ніхто в сучасних організаціях не прийме і не буде повністю підкорятися безперервному потоку його або її наказів тільки тому, що він або вона - начальник. У всіх організаціях для досягнення ефективного функціонування необхідно належне застосування влади. У різних підрозділах організації керівник залежить від свого безпосереднього начальства, підлеглих і колег. Фактично ці групи являють собою частину навколишнього керівника середовища. Без сприяння цих людей керівник не може ефективно здійснювати свої функції. Багато керівників також прямо залежать від людей й організацій, що перебувають поза їхньою власною організацією - постачальників, замовників, конкурентів, що регулюють їхня діяльність відомств і профспілок. В ідеальному варіанті всі ці люди й чинності будуть охоче співробітничати з керівником і надавати все необхідне для виконання роботи й досягнення цілей організації. На жаль, реальний мир робить цю роботу трохи складніше.