Сторінка
7
На жаль, як у державі в цілому, так і в освітній сфері зокрема, зазначена стаття Основного Закону реалізується лише фрагментарно. Якщо спитати учня молодшого класу, якої він національності, відповідь отримати буде складно, оскільки більшість з них навіть взагалі не можуть сказати, що таке етнос, національність. Яким же чином можна тоді реалізовувати у школі конституційні положення, тобто зберігати традиції, культуру, розвивати самобутність української нації, а також корінних народів та національних меншин?
Та що говорити, якщо сьогодні ми не в змозі сказати, представники яких національностей, що проживають в Україні, належать до корінних народів. І знову таки це при тому, що відповідно до Конституції України права корінних народів визначаються законом.
Статтею 5 Закону України "Про загальну середню освіту" визначено одним із завдань загальної середньої освіти виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей Українського народу та інших народів і націй.
На мою думку, питання національної самоідентифікації дитини повинно починатися вже з початкових класів. Фактично це спонукає дитину до розуміння коріння власного "я", вивчення минулого свого народу за його етнічної складовою, а також інших народів, що проживають як в Україні, так і в світі. Вивчаючи минуле власного народу, дитина зможе з одного боку відчувати гордість за належність до відповідної нації, з іншого - ставитися з повагою до громадян інших національностей.
На жаль, сьогодні в Україні етнічна складова характерна для шкіл, в яких навчаються переважно представники національних меншин. В таких школах значна увага приділяється вивченню історії власного народу, його культури, традицій, встановлюються вимоги до використання рідної мови (етнічної) в процесі навчання та спілкування дітей у позаурочний час.
На мою думку, для формування принципів національного виховання ряд авторів правильно посилаються на досвід видатних вітчизняних педагогів, зокрема на К. Ушинського, який вважав природним правом кожного народу мати свою національну школу. Він критикував зросійщення українських дітей, відстоював необхідність навчання їх українською мовою.
У статті "Рідне слово" К. Ушинський сформулював основні вимоги до вивчення іноземних мов та рідної мови, зазначаючи, що вивчення іноземних мов не повинно ніколи починатися надто рано і аж ніяк не раніше того, коли буде помітно, що рідна мова пустила глибоке коріння в духовну природу дитини. В Україні для шкіл з поліетнічним складом учнів використання української мови як державної не стало жорстким правилом. Ось і виходить, що на уроках в школі учні, а нерідко і вчителі, спілкуються українською мовою, а на перервах - російською. Це при тому, що українською більшість з них володіє вільно. Це призводить до приниження української мови, формування у дітей розуміння її меншовартості. За таких умов будь-які заходи з національного виховання зводяться нанівець.
Вважаю, що починаючи з першого року навчання учителеві необхідно знати, представники яких національностей є в колективі класу. Зрозуміло, що певну складність можуть викликати випадки, коли батьки дитини належать до різних національностей. Водночас, тут є певний позитив, оскільки дитина буде розуміти необхідність вивчення історії народів своїх батьків. А досягнувши повноліття вона зможе свідомо визначитися із своєю національною належністю.
Подібно тому як в Україні оголошуються та проводяться роки культури Грузії, Росії, Казахстану, так і у класі повинні проводитися тижні, місяці української, російської, білоруської, єврейської та інших культур. Особливо необхідно звернути увагу на таку націю, що проживає в Україні як цигани. На жаль, в силу недостатньої роботи з батьками дітей - циган їх мало навчається в школі, а ті, хто навчаються, рідко її відвідують, що призводить до низького рівня підготовки, непоодиноких випадків повторного залишення в одному класі. Тому ця категорія дітей потребує особливої підтримки і допомоги з боку школи та насамперед вчителя початкових класів.
Звичайно, ідентифікація за національною ознакою несе певну небезпеку привернення особливої уваги у дітей до учнів окремих національностей. У моїй практиці це стосувалося циган. Тому важливим є постійне спостереження і увага з боку учителя до взаємовідносин учнів у урахуванням етнічного чинника. Учителеві слід постійно говорити учням, що кожна нація унікальна і багата своєю культурою і традиціями. Проведення позакласних уроків, присвячених національним героям, відомим та авторитетним людям певної національності як минулого так і сьогодення сприяє підвищенню авторитету відповідної нації. Не можна не розуміти, що забезпечити у суспільстві міжнаціональну злагоду, терпимість, формувати міжнаціональну дружбу необхідно з перших свідомих кроків життя людини. Замовчувати національне питання, розмивати його - означає сприяти "вуличній" самоосвіті дітей, отриманні ними інформації з сумнівних джерел, що може призвести до формування стійкого негативного ставлення до певної нації, народності тощо. Саме звідси бере початок ксенофобія, антисемітизм та інші негативні прояви у сфері міжнаціональних відносин.
Крім того, учитель повинен вести кропітку роботу з батьками, пояснюючи їх обов’язок виховувати у дітей повагу до національних, історичних, культурних цінностей української нації, корінних народів та національних меншин, дбайливе ставлення до історико-культурного надбання та навколишнього природного середовища, любов до України.
Важливо також постійно вести мову з дітьми про рівність громадян усіх національностей, що проживають в Україні. В цьому контексті в основу національного виховання в школі та класі повинні бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь, які мають за мету виховувати перш за все людину з найкращими моральними якостями в усіх її загальнолюдських проявах.
З урахуванням викладеного, певною мірою уточнюючи позиції керівних документів в галузі освіти, вважаю, що основними шляхами удосконалення національного виховання в сучасній початковій школі повинні стати:
реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями української нації, корінних народів та національних меншин;
впровадження нових підходів, виховних систем, форм і методів виховання, які відповідали б потребам розвитку особистості, сприяли розкриттю її талантів, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей;
розроблення теоретико-методологічних аспектів національної системи виховання з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду;
об'єднання зусиль державних і громадських інституцій, зокрема національно-культурних, у вихованні дітей, сприяння діяльності дитячих та юнацьких організацій;
організація національного виховання в родині як важливої ланки виховного процесу і забезпечення педагогічного всеобучу батьків;
активний обмін надбаннями духовної культури між усіма народами, які населяють Україну;