Сторінка
1

Проблеми фінансування освітньої системи України

Згідно із Законом України “Про освіту” в редакції Закону України від 23 березня 1996 року № 100/96-ВР „Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР ”Про освіту” право громадян на отримання освіти забезпечується перш за все розгалу­женою мережею закладів освіти, їх відкритим характером та різними формами навчан­ня.[1 ].

Законодавство України визнає дошкільну освіту первинним елементом загальної структури освіти в державі. Водночас, цей рівень освіти законодавчо не визначається як обов’язковий і надається дитині за бажанням батьків. Тим самим фактично знімається питання про державні гарантії дошкільної освіти, створюються передумови щодо позбав­лення окремої категорії дітей підготовки до навчання в школі.

Кількісні показники, що характеризують мережу та контингент дошкільних навчаль­них закладів, мають стійку тенденцію до зниження. Протягом 1990–2000 рр. мережа дошкільних закладів скоротилася на третину (33,5 %); чисельність дітей, які відвідують дошкільні заклади, – на 40,1 %, показник охоплення дітей дошкільного віку зменшився з 57 % у 1990 році до 37 % на початок 2001 року [2].

Відповідно до законодавства України професійно-технічні навчальні заклади (ПТНЗ) є складовою системи освіти, яка забезпечує первинну професійну підготовку, перепід­готовку і підвищення кваліфікації робітників [3]. Як свідчать статистичні дані [4], кількісні показники мережі професійно-технічної освіти мають помітну тенденцію до зниження. Показник чисельності учнів ПТНЗ з розрахунку на 10 000 населення у 2000/2001 навчальному році становив 106 проти 125 у 1991/1992 навчальному році, а кількість навчальних закладів у 2000–2001 навчальному році зменшилась на 24 % порівняно з 1991/1992 навчальним роком.

Законодавство України гарантує права громадян на отримання вищої освіти, у т. ч. безоплатне – в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі [5]. Вища освіта побудована за ступеневим принципом (базова вища освіта та повна вища освіта) і забезпечується вищими навчальними закладами I – IV рівня акре­дитації. До І–ІІ рівня вищих навчальних закладів належать технікуми, училища, коледжі, а до ІІІ–ІV – інститути, консерваторії, академії, університети.

У 2001/2002 навчальному році показник чисельності студентів, які навчаються у мережі вузів І–ІІ рівня акредитації, з розрахунку на 10 000 населення скоротився порівняно з 1991/1992 навчальним роком з 142 до 115, а кількість навчальних закладів відповідно зменшилася на 10 %. Кількісні показники, що характеризують розвиток мережі та контингент освітніх закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації, мають загалом стійку тенденцію до зростання. Порівняно з 1990/1991 навчальним роком кількість вузів зросла більш ніж удвічі (із 149 до 318), чисельність студентів – майже в 1,8 раза (з 881,3 тис. до 1548 тис.) [6]. Проте позитивні зміни в діяльності вищих навчальних закладів освіти, на жаль, не можуть задовольняти, оскільки вони значною мірою свідчать про стійку тенденцію скоро­чення частки студентів, які отримують освіту за рахунок державного бюджету. Отже, з кожним роком загострюється проблема доступності освітніх послуг для значної кількості громадян.

Як свідчить проведений аналіз, скорочення мережі дошкільної освіти, ПТНЗ та ріст чисельності студентів в освітніх закладах ІІІ–ІV рівнів акредитації зумовлений рядом чинників соціально-економічного характеру і, перш за все, недостатнім бюджетним фінансуванням. Скорочення обсягів фінансування освіти за рахунок державних коштів на сучасному етапі розвитку суспільства призвело до того, що держава не забезпечує вільного рівноправного доступу громадян до якісної освіти. Проте саме доступність і якість освіти визначають ефективність освітньої політики демократичної держави і, в кінцевому результаті, – рівні її інтелектуального потенціалу, якості та професійної мобільності трудових ресурсів. Виходячи з такого розуміння пріоритетності завдань освітньої системи України, мета цієї роботи – з’ясувати причини зміцнення тенденцій щодо збільшення кількості студентів, які навчаються в державних навчальних закладах, за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб і вплив фінансових чинників на доступність вищої освіти, а також виявити протиріччя нормативно-правових актів, що регулюють фінансове забезпечення навчальних закладів, а за результатами дослідження зробити висновки та пропозиції, які можуть зупинити розвиток несприятливих тенденцій (при­наймні мінімізувати їх), сприяти покращанню ситуації у цій сфері.

Рівень доступності освіти визначається двома показниками: фізичною доступністю закладів освіти та фінансовою доступністю освітніх послуг для більшості громадян. При підвищенні ступеня освітнього рівня першорядного значення все більше набуває значимості фінансовий чинник. Так, динаміка розподілу джерел фінансування свідчить, що наявна стала тенденція до скорочення частки студентів, які отримують повну вищу освіту за кошти державного бюджету або галузевих міністерств і відомств. Загалом, у 2001/2002 навчальному році за кошти державного бюджету у вузах вищих рівнів акредитації навчалися 42,6 % студентів (порівняно з 48,3 % у 2000/2001 навчальному році); місцевих бюджетів – 0,8 % (порівняно з 0,5 %); галузевих міністерств і відомств – 1 % (порівняно з 1,2 %); за кошти юридичних і фізичних осіб – 55,6 % (порівняно з 50,0 %) [7].