Сторінка
5

Педагогічні засади вчення С.Ф. Русової

Вважаючи за аксіому положення про те, що «сама школа не може дати дітям повне гармонічне виховання й досить широку освіту без запомоги позашкільної освіти», просвітителька таким чином визначила її завдання: поширити знання і «саме головне – … піднести громадську свідомість» різних категорій населення. Ухвалені за підсумками доповіді тези, як і думки, викладені у статті «Позашкільна освіта», стали, по суті, програмою діяльності молодої Української держави в царині позашкільної освіти, ввібрали зокрема такі положення:

• Діячі по Позашкільній і Дошкільній Освіті мають увійти в Всеукраїнську Учительську Спілку і закласти в ній окремі гуртки діячів Позашкільної Освіти і діячів Дошкільного виховання так, щоби в кожному Бюро спілки були представники цих гуртків.

• Крім того для об'єднання думок бажано мати свій спеціальний орган преси, в якому обидві ці галузі освітньої роботи могли б голосно висловлюватися….

• Тепер, коли всеукраїнські з'їзди майже неможливі, бажано закласти в Києві Всеукраїнську Раду робітників по Позашкільній Освіті і Дошкільному вихованню.

Всеукраїнський з'їзд у справах позашкільної освіти головними завданнями визначив:

• Дати в першу чергу грамоту дорослому населенню.

• Утворити національно-свідоме громадянство, на котре б мали змогу опиратись в своїй діяльності уряд і місцеві самоврядування.

• Перетворити національне стихійне почуття в національну самосвідомість.

• Піднести самодіяльність населення.

Для їхньої реалізації передбачалося створення такої типології інституцій: початкові школи для дорослих 4–5 типів, загальноосвітні курси для цієї категорії населення або додаткові школи, професійні короткотермінові школи чи курси, сільські вищі школи, народні університети.

Отож, за безпосередньою участю С. Русової були розроблені чіткі орієнтири розбудови системи позашкільної освіти, здійснені конкретні кроки для реалізації висунутого нею гасла: «Наука Для усіх через активне самостійне навчання».

Проте якщо в Україні періоду її незалежності Софія Русова отримала змогу розробити й частково реалізувати програму організаційного становлення й утвердження різних форм позашкільної освіти, то за її межами вона зосередилася переважно на теоретичному обґрунтуванні потреби всезагальної освіти та її ролі у морально-соціальному становленні молодого покоління, підготовці його до свідомої праці «для рідного краю, для визволення свого рідного народу з ланцюгів темноти і поневолення, для поліпшення соціальних і політичних умов його життя» («Моральне виховання в позашкільній освіті») та на висвітленні зарубіжного досвіду освіти дорослих і її стану на українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття («Народні бібліотеки й читальні в Чехії», «Просвіта» за 70 літ існування»).

Софія Русова про вчителя національної школи

У Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття») підкреслюється, що одним із головних шляхів поліпшення виховання підростаючого покоління є реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями українського народу.

Видатним представником української культури, педагогіки, автором концепції національного виховання, нових підручників для школи була Софія Федорівна Русова.

Головними завданнями розумового навчання виховання С. Русова виділяла: засвоєння учнями наукових знань про природу, суспільство і людину; оволодіння основними мислительними операціями. Вона наголошувала: «Треба зміцнити у людини силу ії розуму, щоб він керував усією духовною діяльністю».

У 1917 році, працюючи в секретаріаті освіти України, С. Русова брала активну участь у творенні національної системи освіти і вважала, що наша школа повинна будуватися на національному ґрунті і в такій школі має працювати національно свідомий вчитель-вихователь.

В незалежній Україні творчо використовуються здобутки і традиції вітчизняної педагогіки, створюється новітня цілісна національна система освіти – від дошкільної до вищої і післядипломної. Завданнями нашого пошуку є вивчення вимог С. Русової до вчителя і реалізація цих вимог у підготовці майбутнього вчителя.

Виступаючи на Міжнародній конференції у Празі у 1927 році, С. Русова підкреслювала: «Необхідно, щоб школа кожного народу була вільною і національною. Необхідно створювати умови для вільного розвитку всіх материнських мов, так як кожна національна культура є складовою культурної традиції».

Провідне місце у навчанні, духовному і фізичному зростанні належить народному вчителеві. Він має бути національно свідомою людиною, володіти високим рівнем культури, педагогічними здобутками попередніх поколінь, скарбами народної педагогіки, здатний творчо використовувати їх на практиці.

На переконання С. Русової, любов до дітей – це той грунт, на якому виховання досягає своїх завдань.

У своїй роботі «Нова школа соціального виховання» С. Русова писала про вчителя: «Це мусить бути надзвичайної моральної краси людина, що безпосередньо своїми переконаннями, всім своїм поводженням повинна впливати на своїх учнів… Учитель повинен бути не якимсь ремісником, а апостолом правди і науки, який має перед собою не лише матеріальну нагороду за працю, а велике гуманне завдання».

С. Русова вважала, що тільки зусиллями таких апостолів Україна матиме прекрасних людей – патріотів, добрих робітників, інтелектуально розвинених особистостей.

Високо оцінюючи суспільне призначення вчителя, С. Русова вказує на його відповідальність перед суспільством, перед народом за виховання його майбутнього. Тому вчитель повинен мати високий інтелектуальний рівень, широку загальну і педагогічну освіту, бути психологом і мати глибокі знання зі свого предмету і методики його викладання. Кожний учитель в процесі своєї діяльності повинен багато читати, постійно поповнювати свої знання, бо «той, хто вчить, повинен і сам багато знати». Вчитель своїми знаннями має стверджувати свій авторитет, який допоможе йому дисциплінувати дітей, вони повинні бачити в своєму оточенні якнайбільше добра і краси.

Особистий приклад життя та діяльності вчителя – гідний наслідування вихованцями. Він повинен відзначатися своєю справедливістю, стриманістю, щирістю, бути активним, енергійним, запалювати учнів своїми справами.

Завдання вчителя – своєю поведінкою, характером викликати любов і довір’я дітей, по-батьківському ставитися до них, добре знати вікові та індивідуальні особливості своїх вихованців. С. Русова образно порівнює дітей з кущами в саду, і підкреслює, що як серед розмаїття кущів немає двох однакових, так і всі діти різняться між собою почуттями, думками, характерами, здібностями.

Разом з тим дитина має зростати не пасивним спостерігачем оточуючого, а усвідомлювати свої і чужі вчинки шляхом обмірковування, самоаналізу. Вчитель, батьки повинні використати кожний випадок боротьби між злом і добром аби виробити в дітях власні судження, виявляти себе в різних життєвих ситуаціях, показати свою «мужність, добре серце і правдиве поводження».

На думку С. Русової, кожен педагог повинен вболівати за розвиток своїх дітей, будити в них любов та інтерес до знань, намагатися робити навчання радісним для дітей.