Сторінка
3

Переконання в педагогіці

У практиці виховної роботи застосовуються в основному три типи переконань:

вправи в корисній діяльності;

режимні вправи;

спеціальні вправи.

Вправи в різноманітній корисній діяльності мають на меті виробити звички в праці, у спілкуванні вихованців зі старшими й один з одним. Головне в цьому виді вправ полягає в тому, щоб його користь усвідомлювалася вихованцем, щоб він, випробуючи радість і задоволення від результату, звикав самозатверджуватися в праці і через працю.

Режимні вправи - це такі вправи, головний педагогічний ефект від застосування яких дає не результат, а добре організований процес - режим. Дотримання оптимального режиму в родині і навчальному закладі приводить до синхронізації психофізіологічних реакцій організму з зовнішніми вимогами, що благотворно позначається на здоров'ї, фізичних і інтелектуальних можливостях вихованця і, як наслідок, на результатах його діяльності.

Всякі порушення режиму педагогічного процесу - це не тільки видима втрата (наприклад, зірване чи деформоване заняття, екскурсії що не відбулися, запізнення, які увійшли у звичку і т.д.), але це ще виховання неповаги до навчального процесу, виховання необов'язковості. Усі вправи в навчальному закладі повинні бути режимними, а кожен випадок порушення режиму повинний розглядатися як надзвичайна подія.

Спеціальні вправи - це вправи тренувального характеру, що мають метою вироблення і закріплення уміння і навичок.

У навчальному процесі усі вправи - спеціальні, а у виховній роботі - це приучення до виконання елементарних правил поведінки, пов'язаних із зовнішньою культурою. Так, першокласників тренують вставати при вході вчителя і т.п.

Спеціальні вправи застосовуються і з метою подолання недоліків. Так, порушника дисципліни роблять відповідальним за порядок, неохайному доручають обов'язки санітара, а самого егоїстичного просять від імені усіх відвідати хворого товариша.

Таким чином, вправи спрямовані насамперед на організацію і керівництво діяльністю і поводження вихованців. Вправи лише на самих ранніх стадіях можна розглядати як просте повторення. Надалі вправи - це удосконалювання навичок. Так само, як репетиція спектаклю не є його просте повторення, а етап усе більшого наближення до того стану, що матеріалізує режисерський задум, етап удосконалювання на шляху до еталона.

Особистий приклад педагога

В даному розділі роботи розглянемо особистий приклад та роль педагога у навчально-виховному процесі на прикладі вчителя літератури.

Виховання точно відбиває життя, і воно повинно бути повним життя і від повноти життя що йде, тоді воно має силу.

В.А.Сухомлинский вважав, що правом користуватися гострим інструментом оцінки має тільки той педагог, що любить дітей. Учитель повинний бути для дитини такою же дорогою людиною, як мати. Віра школяра у вчителя, взаємна довіра між ними, людяність і доброта - це те, що необхідно вихователю, те що хочуть бачити діти у своєму наставнику. Одне із самих цінних його якостей - людяність, у якій сполучиться серцева доброта з мудрою строгістю батьків.

«Учительська професія, - писав Сухомлинский, - це людинознавство, постійне, що не припиняється проникнення в складний духовний світ людини. Чудова риса - постійно відчиняти в людині нове, дивуватися новому, бачити людини в процесі його становлення - один із тих коренів, що харчують покликання до педагогічної праці. Я твердо переконаний, що цей корінь закладається в людині ще в дитинстві й отроцтві, закладається й у родині, і в школі. Він закладається турботами старших - батька, матері, учителя, - які виховують дитини в дусі любові до людей, поваги до людини». Саме так формувався педагогічний талант самого В.А.Сухомлинського, джерело якого - любов до дітей, глибока віра в можливість виховання кожної дитини так, щоб не потрібно було потім виправляти допущені в ранньому дитинстві помилки. Терпимість до дитячих слабкостей, розуміння найтонших спонукальних мотивів і причин дитячих витівок, чуйність, турбота про дитину - усю цю мудрість Сухомлинський виніс із власного дитинства.

У виховній роботі важливо й утримування матеріалу, і тон розмови, і час цієї розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поведінки. Слово вчителя знаходить відзвук у серцях учнів і стає їхнім особистим надбанням лише тоді, коли «мудрість вихователя залучає, одухотворяє вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних принципів». Діти дуже добре почувають фальш слів, якщо вони не відповідають моральному переконанню вихователя. Вони нехтують того, хто намагається видати темне за світле, прикрити похмуре темними словами. Сухомлинський підкреслював: «Корінь багатьох лих виховання саме в тому, що найчастіше вихованця закликають випливати за прапором, у той час, як цей прапор ніхто не несе».

Саме в цьому В.А.Сухомлинський бачить вище призначення педагога.

Вивчення давнього письменства в школі, з якого починається курс української літератури, зумовлюється його важливістю. Поява літератури в житті народу – видатне суспільно-історичне явище. Воно дає змогу народові усвідомити себе в історичному процесі, зрозуміти коріння подій сучасності і свою відповідальність перед майбутнім.

Мистецька спадщина минулого викликає у нашого читача підвищений інтерес. Одна з основних причин цього інтересу – високий духовний рівень нашого суспільства і сучасної людини, її потяг до духовних, інтелектуальних надбань, прагнення осягнути закони науки, літератури, мистецтва. І зустрічі з минулим, героїчними діяннями предків, з красою – надійний спосіб активізації морального, духовного зростання, вдосконалення сучасної особистості. І чим ясніше ми бачимо минуле, тим чіткіше прозираємо майбутнє.

Твори давньої літератури, заново видані, з сучасних вимог прокоментовані, входять у духовну скарбницю нашого народу, служать сучасному.

Письменники давньої літератури були активними діячами своєї епохи, більшість із них своєю невтомною працею над словом, своїм високим ідейним горінням створювали міцні передумови для розвитку української літератури XIX і XXст. Вони були борцями, просвітителями, проповідниками, мрійниками, любили прекрасне, мріяли про вдосконалення людини, суспільства й світу. Їхні твори донесли до нас подих століть, глибокі патріотичні почуття, героїчну боротьбу за “вольність” і правду, живий інтерес до повсякденного життя, до найпекучіших його проблем. І нам слід їх пам’ятати, знати про їхній великий вклад у наше сьогоденне життя, в нашу літературу. Тому пізнання того мистецького спадку, який залишили нам далекі й ближчі наші попередники, конче необхідно. Прилучення до давньої української літератури є великою і благородною справою.

Перехід від вивчення окремих творів до вивчення української літератури в її історичному, послідовному розвитку, починаючи з найдавніших часів, вимагає якісно нового ставлення учнів до літератури як мистецтва і як до навчального предмета.

Ця обставина вимагає створення певної системи роботи, й оптимальних умов для його розвитку.