Сторінка
1

Подолання порушень мовлення у дітей в умовах соціально-реабілітаційного закладу

У процесі модернізації освіти в Україні, впровадження 12-річного терміну навчання, реалізації Концепції мовної освіти, Державних стандартів початкової школи, Базового компонента дошкільної освіти в Україні значна увага приділяється формуванню мовленнєвої компетенції дитини, вихованню мовної особистості, яка "володіє виражальними засобами рідної мови, всіма її видами і типами, спроможна вільно, в неповторній мовленнєвій формі виражати власну позицію патріота і громадянина щодо певних життєвих явищ", міркувати, логічно й послідовно висловлювати свої думки, пояснювати, доводити власні судження й переконання.

Нова модель освіти в Україні покликана переорієнтувати навчально-виховний процес на становлення духовно-здорової творчої особистості, здатної продуктивно мислити, вирішувати проблеми сьогодення й майбутнього. Згідно з Національною доктриною розвитку освіти у XXI столітті вдосконалення системи освіти й виховання у відповідності до принципів гуманізації та індивідуалізації передбачає максимальне врахування особистісних та психофізичних особливостей дітей й створення таких умов освіти, які б сприяли своєчасному й повноцінному розвитку всіх сторін особистості дитини та її успішному навчанню У цьому контексті актуальною проблемою української педагогічної теорії і практики є реалізація прав дітей та громадян з обмеженими психофізичними можливостями, у тому числі й з комплексними порушеннями.

Діти чи особи віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладами функцій організму, зумовлених захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та зумовлюють необхідність надання їм соціальної допомоги і захисту називаються — інвалідами. Їхнє навчання і виховання здійснюється у спеціальних освітньо-виховних закладах, куди вони направляються на підставі висновку про ступінь вираженості того чи іншого дефекту. Порушення таких дітей виражені такою мірою, що навчання, відповідно до Державних стандартів освіти, для них недоступне і можливості освіти обмежуються здобуттям елементарних знань про навколишній світ, опануванням навичок самообслуговування, елементарних трудових навичок або отриманням елементарної допрофесійної підготовки.

Вирішення практичних питань реабілітації інвалідів ґрунтується на Конституції України (254к/96-ВР), законах України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" (№ 2961-ІV від 06.10.2005 р.), "Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії" (2017-14), "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12), "Про соціальні послуги" (966-15), інших нормативно-правових актах, що регулюють правовідносини у цій сфері, та міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Так, на виконання Національної програми професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 13 липня 2001 року №519/2001, створено центри раннього втручання і соціальної реабілітації дітей-інвалідів, центри професійної, медичної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями у містах з чисельністю населення понад 50 тис. чоловік. Прийняті в Україні документи та їх практична реалізація значно розширюють можливості диференціації та індивідуалізації освіти, реабілітації й соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями.

У теоретичних і методичних працях українських науковців, присвячених питанням діагностики і корекційно-реабілітаційної роботи психофізичного розвитку дітей з комплексними порушеннями розвитку (В.І.Бондар, Л.С.Вавіна, Т.П. Вісковатова, В.В. Засенко, А.А. Колупаєва, С.Д.Максименко, Т.В. Сак, В.М.Синьов, Є.Ф. Соботович, Н.М. Стадненко, В.В. Тарасун, Л.І.Фомічова, О.П. Хохліна, М.К. Шеремет, М.Д. Ярмаченко), знаходять відображення чимало аспектів цієї складної проблеми.

Комплексна психолого-педагогічна реабілітація є одним з пріоритетних напрямів спеціальної педагогіки і психології (Т.В. Ахутіна, Л.І. Вассерман, Т.О.Власова, Л.С. Виготський, І.І. Мамайчук, О.О.Стребелєва, Л.М.Шипіцина, М.Bornstein, J.R. Kirby). Звідси виникає потреба впровадження у практику педагогічної реабілітації нових напрямів впливу, зокрема логопедичної роботи.

У зв’язку з цим, вкрай важливо конструктивно переглянути засади логопедичної роботи з розвитку мовлення дітей з комплексними порушеннями, враховуючи і впроваджуючи сучасні досягнення логопедії, бо до тепер ця проблема залишається мало розробленою, що й зумовило вибір нами теми курсової роботи: "Подолання порушень мовлення у дітей в умовах соціально-реабілітаційного закладу".

Мета нашого дослідження: теоретично обґрунтувати та аналізувати подолання порушень мовлення у дітей в умовах соціально-реабілітаційного закладу. Для досягнення поставленої мети та перевірки доцільності висунутої гіпотези необхідно було вирішити наступні завдання:

1. Здійснити історико-педагогічний аналіз вітчизняних і зарубіжних літературних джерел з проблеми організації реабілітаційної роботи з дітьми;

2. Висвітлити провідні шляхи допомоги дітям в умовах соціально-реабілітаційного закладу;

3. Визначити й охарактеризувати специфіку організації логопедичної роботи з дітьми в умовах соціально-реабілітаційного центру;

Об'єкт дослідження — логопедична реабілітація в умовах соціально-реабілітаційного центру.

Предмет дослідження — подолання порушень мовлення у дітей в умовах соціально-реабілітаційного центру.

Методи дослідження: історико-теоретичний аналіз і синтез зарубіжного й вітчизняного досвіду для обґрунтування теоретичних положень з проблеми подолання мовленнєвих порушень в умовах соціально-реабілітаційного закладу.

Історія становлення реабілітаційної допомоги дітям, що мають відхилення у розвитку

Активізація спеціальної політики в напрямку її гуманізації та демократизації, відродження духовності й національної самосвідомості, швидкий розвиток техніки й технології, інтелектуалізація праці, — все це потребує створення для осіб з психічними та фізичними вадами таких умов, за яких вони могли б успішно реалізувати свої загальнолюдські права, стати корисними громадянами своєї держави, освіченість і соціальний статус яких задовольнятиме потреби суспільства.

У дослідженнях Н.В. Гавриш в історико-культурному аспекті дає огляд змінної позиції людства до дітей й дитинства в цілому, яка засвідчує, що на кожному з історичних етапів розвитку суспільство намагалося знаходити відповідні часу способи взаємодії з дітьми, форми співпраці, створювати умови.

Характерним для сучасного періоду є розуміння дитини як найвищої цінності й необхідності створення умов для її особистісного становлення та соціалізації, проте історико-теоретичний аналіз образу дитини в культурі й масовій свідомості свідчить про різні стилі відношення у суспільстві та сім’ї до дітей. Образ дитини має принаймні два виміри: якою вона повинна бути від природи — від Бога і якою повинна стати в результаті навчання, виховання та інших соціалізуючих впливів. Для первинного суспільства нормою було подвійне ставлення до дітей. Розповсюдженим був інфантицид — убивство дітей, зокрема вірогідність інфантициду у спільнотах мисливців та рибалок була майже в сім разів вищою, ніж у скотарських чи землеробських племен. Убивали немовлят, яких уважали фізично або психічно неповноцінними. Тоді важливим був матеріальний фактор, можливість сім’ї забезпечити життя дитини, а коли батьки не могли прогодувати дитину, вони її вбивали. Дитина в буквальному розумінні цього слова належала батькам як власність.