Сторінка
3

Вітчизняна історія в системі підготовки спеціалістів вищої кваліфікації

Історична наука починається із вивчення існуючих і виявлення нових фактів, подій, матеріалів, які безпосередньо чи опосередковано несуть інформацію про досліджуване явище.

Носії інформації про минуле називаються історичними джерелами. Головніші з них подано на рис. 1.2. Їх дослідженням займається спеціальна наукова дисципліна – джерелознавство. Без джерел неможливе історичне пізнання. Саме джерела дають змогу приступити до вивчення історичного факту, який відбувся до цього або відбувається зараз.

На відміну від багатьох науковців іншого спрямування, історик не може повторити явища, події, процеси, які досліджуються. Якщо хімік, фізик, навіть соціолог може безліч років проводити експерименти, змінювати умови, то історик цього зробити не може. Явища, які він вивчає, минають. Вони неповторні, одноразові, унікальні.

Тривалий час історичними джерелами нехтували, особливо тоді, коли їх зміст не зовсім збігався або йшов в розріз з прийнятими концепціями. В такому випадку, коли факти свідчили про інше, їх просто ігнорували, не брали до уваги. Так спотворювалася історична правда. Зараз створилися сприятливі умови для викорінення такої шкідливої, навіть злочинної, практики.

Навчитися умінню правильного використання історичних джерел, їх аналізу є одним із найбільш важливих завдань сучасності.

Це викликається не тільки хибною методикою використання джерел, але їх особливостями. Вони ніколи не створюються як джерела, а стають ними тоді, коли за ними починають вивчати історію. До цього вони просто були речами, знаряддями, документами, які призначались для того чи іншого вжитку. Джерела можуть нести відкриту чи приховану, важливу чи другорядну, достатню чи недостатню, правдиву чи спотворену інформацію.

На допомогу досліднику існує велика група (понад 60) спеціальних історичнихдисциплін, які вивчають історичні джерела, розробляють методику і техніку їх дослідження та використання. Вони створюють арсенал засобів роботи з джерелами і є необхідним інструментарієм творчої лабораторії дослідника.

До спеціальних найбільш використовуваних історичних дисциплін належать:

– археографія – вивчає і розробляє методи публікації історичних до-кументів і джерел;

– археологія – наука, що вивчає минуле за речовими джерелами;

– архівознавство – вивчає історію розвитку архівної справи;

– берестологія – вивчає вирізьблені на бересті рукописні писемні пам’ятки часів Київської Русі;

– бібліографія – галузь знання про книгу, що має своїм завданням:

а) виявлення, облік, опис систематизацію і якісний аналіз друкованих творів;

б) складання різних бібліографічних посібників, які допомагають знаходити й користуватись літературою з різних галузей знань;

в) розробку принципів і методів оформлення посилань на джерела та списку використаної літератури;

г) принципи і методи організації бібліографічної роботи;

– боністика – досліджує історію розвитку паперових грошей;

– вексилологія – вивчає прапори, історію їх виникнення, правила складання;

– геральдика – досліджує герби; правила їх утворення, особливості державних, фамільних та інших гербів;

– генеалогія – аналізує і викладає в хронологічній послідовності матеріали про походження, родинні та інші зв’язки родів;

– демографія – вивчає населення, його стан і зміни; процеси природного відтворення й міграції, професійний, соціальний, віковий склад населення тощо;

– нумізматика – наука про монети;

– історіографія – вивчає історію історичної науки, що дає можливість прослідкувати за нагромадженням історичних знань, концептуальними змінами, утвердженням справедливої історичної оцінки явищ та подій;

– сфрагістика – вивчає печатки як самостійні пам’ятки історії;

– фольклористика – вивчає основні закономірності розвитку народу через записування і дослідження усної народної творчості;

– хронологія – встановлює точні дати історичних подій і джерел, пере-водить на сучасне літочислення дати інших літочислень та календарів; виявляє послідовність історичних подій у часі;

– топоніміка – вивчає географічні назви в їх історичному розвитку;

– періодизація – покликана виявити, визначити і допомогти зрозуміти суть корінних змін, що відбуваються в суспільстві на тому чи іншому проміжку часу.

В історичній періодизації розрізняють такі найбільш вживані складові:

– період (звідки періодизація) – проміжок часу, протягом якого відбувається певний історичний процес;

– ера – значний історичний період, докорінно відмінний від попереднього;

– епоха – якісно новий період історичного розвитку;

– доба – великий проміжок часу, який характеризується визначними по-діями в історії;

– етап – відрізок часу, визначений якимись подіями;

– стадія – ступінь у розвитку певного історичного явища, що має свої якісні особливості;

– момент – певний проміжок часу у розвитку історичного явища.

На сьогодні, з різних причин, не існує єдиної загальнообов’язкової періо-дизації історії України. Різні автори і історичні школи, в залежності від свого бачення, дають власну періодизацію за роками правління найвищої посадової особи у державі (царистська); визнанням народних мас головною рушійною силою історії та великими народними рухами (народницька); складовими розвитку держави (державницька); зміною соціально-економічних формацій (формаційна); прогресом і зміною циві-лізацій (цивілізаційна); часом дії (існування) проблемних суспільних явищ: ко-рінезація, колективізація, Вітчизняна війна тощо.

Сучасні дослідники намагаються поставити в центр історичної науки людину з її потребами, правами і обов’язками, ціннісними орієнтаціями, стереотипами поведінки, менталітетом, міжособистісними і громадськими зв’язками, при цьому досягти конкретності, фактичної точності, лаконічності відповідно до вимог сучасних інформаційних технологій.

На наш погляд, найбільш вдало охоплює всю історію у розвитку України наступна періодизація (рис.1.3):

Успішне оволодіння минулим залежить від здатності історика “…будувати переконливі системи періодизації і розробляти різноманітні підсистеми всередині найбільш масштабних”

Жак Ле Гофф

Деколи ми можемо почути: “Кому і навіщо потрібна ця історія? Потрібно жити сьогоденням”. На це можемо відповісти давньоримським висловом: “історія – це наука життя”. Тобто, здобуті в ході її вивчення історичні знання – суттєва умова свідомої і коректної діяльності, ключ до розв’язання багатьох як професійних, так і загальних проблем, засіб піднесення власного авторитету, дорога до добробуту і громадського визнання. Вона вчить розбиратися в хитросплетіннях внутрішньої і зовнішньої політики, в програмах і діях політичних партій, свідомо ставати на певну точку зору, аргументовано відстоювати її в різноманітних ситуаціях.

Історичні знання виховують патріотизм, віру у свої сили, дають використати досвід минулого заради сьогоднішнього і прийдешнього. Через це історії потрібні правда, правда і ще раз правда.

Цінність історичного знання насамперед полягає в тому, що воно виконує цілий ряд соціальних функцій, які сприяють суспільству вирішувати проблеми, що виникають. Дослідники відзначають такі головні соціальні функції історичної науки: науково-пізнавальну, прогнозуючу, соціальноїабоісторичноїпам’яті, виховну.