Сторінка
2

Вітчизняна історія в системі підготовки спеціалістів вищої кваліфікації

Серед вчених-істориків, які в різні часи створювали справді наукові праці з історії України є багато славних імен. Одним із перших в цьому ряду, крім уже згадуваних літописців, можна назвати ректора Київської колегії Інокентія Гізеля. Його підручник історії “Синопсис”, виданий вперше у 1674 році, витримав багато видань і став відомим не лише в Україні, а й в Росії. Це був перший системний виклад історії України.

В другій половині ХVІІІ ст. з ідеями збереження історичної традиції дер-жавності й пам’яті про кращі часи рідного краю виступили український літератор Василь Капніст, історик Григорій Полетика і його син, також історик, Василь Полетика.

В цей період з’являється ряд історичних праць з історії України уза-гальнюючого характеру. До них належать “Коротке описання про козацький малоросійський народ та його військові справи” Петра Симоновського (1765); “Зібрання історичне” Степана Лукомського (1770); “Літописне повіствування про Малу Росію і її народ і козаках взагалі” Олександра Рігельмана (1785-1786); “Історія про Малу Росію” Михайла Антоновського (1799); “Записки про Малоросію” Якова Марковича (1798) та інших.

Величезний вплив на тодішнє суспільство справив вихід “Історії Русів” (1846). Ця безіменна книга професійного історика боронила українську автономію, намагалася підвести під неї правову основу, підіймала моральний дух народу. Її високо цінував О.С. Пушкін. Він першим опублікував уривок з неї в своєму “Современнике”.

Помітний слід в дослідженні історії України в першій половині ХІХ ст. залишили Д.М. Бантиш-Каменський, М.О. Максимович, М.М. Маркевич, І.І. Срез-невський, М.І. Костомаров, П.О. Куліш. До цього ряду істориків можна віднести Т.Г. Шевченка, якого П. Куліш небезпідставно називав першим нашим істориком.

У другій половині ХІХ і початку ХХ ст. центральне місце серед істориків України посідав професор Київського університету В.Д. Антонович, який заснував “Київську школу істориків”. До неї належали Д.І. Багалій, І.А. Линниченко, М.С. Гру-шевський. Плідно працюють у цей час О.М. Лазаревський, О.І. Левицький, М.П. Дра-гоманов, М.В. Довнар-Запольський, Д.І. Яворницький, Д.І. Дорошенко, Н.Д. Полонсь-ка-Василенко, Єфименко О.Я. – перша жінка, яка здобула вчений ступінь доктора історичних наук. Росіянка за своїм походженням, створила один із перших син-тетичних курсів: “Історія українського народу”.

Безперечно, найвидатнішим істориком України став М.С. Грушевський (1866-1934). Він написав близько двох тисяч робіт, в яких розробив наукову схему на-ціональної історії. Його заслугою є створення Львівської “школи істориків”, представники якої І. Крип’якевич, С. Томашевський, О. Терлецький, В. Герасимчук, М. Кордуба та інші зробили чималий внесок в розробку різних проблем історії України. До цього переліку можна добавити прізвища С.О. Єфремова, М.Є. Слаб-ченка, І.І. Огієнка, Є.Д. Сташевського, О.П. Оглобіна, В.К. Липинського, О.Я. Шуль-гіна. Згодом частина їх була звинувачена в антирадянській діяльності і репресована. Інші змушені були емігрувати.

За радянських часів видне місце серед істориків України займали: О.К. Касименко – директор Інституту історії АН України, історики: І.О. Гуржій, Г.К. Гуслистий, В.А. Голобуцький, В.А. Дядиченко, Ф.Є. Лось, А.В. Лихолат, М.А. Рубач, Ф.П. Шевченко, Ф.О. Ястребов та багато інших.

І.Ф. Курас

Всі вони писали в рамках офіційної доктрини. Спроби окремих з них (М. Брайчевського, О. Апанович) вийти за ці межі рішуче припинялися, і тільки в наш час стало можливим відійти від нав’язаних стереотипів української історії. На цій царині нині успішно працюють такі історики, як В.Ф. Верстюк, В.І. Сергійчук, С.В. Кульчицький, Ю.І. Шаповал, П.С. Сохань, В.Г. Степанков, В.А. Смолій, П.П. Толочко, В.М. Даниленко, В.П. Шевчук, Н.М. Яковенко та інші.

Історики Ф.Г. Турченко, П.П. Панченко, С.М. Тимченко, В.Г. Сарбей під-готували нові підручники з історії України для учнів середніх шкіл. На допомогу вчителям та учням середньої школи за редакцією І.З. Підкови і Р.М. Шуста видавництво “Генеза” видало у 1993-1999 рр. тритомний “Довідник з історії України”. Це одна із перших спроб такого видання, яке з успіхом можуть використати студенти вузів. У 1996 році під такою назвою вийшла в світ книга М. Котляра і С. Кульчицького. В ній автори приділили належну увагу спірним проблемам, а також тим, які раніше висвітлювалися тенденційно або ж хибно.

З’явилися нові підручники і навчальні посібники для студентів вищих навчальних закладів. Серед них привертають увагу “Історія України” І.К. Рибалка, “Курс української історії” В.Й. Борисенка, “Історія України” О.Д. Бойка, “Історія України” В.І. Семененка і Л.О. Радченко, “Історія України” Б.Д. Лановика, Р.М. Ма-тейко, З.М. Матисякевича, “Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.” Н.М. Яковенко та інші.

Сучасна відкритість українського суспільства дала можливість ознайомитися з доробком істориків діаспори: І. Нагаєвського, О. Пріцака, Т. Гунчака, А. Жу-ковського, І. Борщака, Л. Вінара, О. Субтельного. Книга О. Субтельного “Україна: історія” визнана кращим викладом української історії англійською мовою. Схвально відгукнувся про неї читач України. Тут він зустрівся з новими підходами до вивчення історичних фактів, які суттєво відрізняються від тих, що були прийняті в недалекому минулому у нас. Ознайомлення з цією багатою за змістом літературою допомагає по-новому подивитися на суть подій, правильно їх інтерпретувати і робити відповідні висновки.

При цьому слід пам’ятати, що сам процес дослідження минулого проходить через суб’єктивне мислення вчених, кожен з яких бачить історичний процес по-своєму. Це позитивне явище, бо наявність різних позицій, методів дослідження, логічних конструкцій, висновків створює можливість наблизитися до вірогідного розкриття минулого через багатоваріантність до монізму. Більше того, з висоти нового часу, коли втихають ідеологічні пристрасті і зникає кон’юнктурщина, наше знання набирає зваженого, толерантного, достеменного характеру.

Проте, необхідно враховувати методологічне зауваження відомого сучасного українського історика Наталії Яковенко, що “звертаючись до минулого, дослідник має справу не з фізично існуючим предметом дослідження, а з конструктом власної уяви”. Отже, все залежить від кваліфікації, порядності і совісті дослідника.

На основі аналізу сучасної історичної літератури можна зробити наступні висновки: об’єктомвивчення історії України як науки є дослідження в хронологічній послідовності минулого українського народу в усій його варіантності і багато-значності з метою більш ґрунтовного розуміння сучасності, перспектив і шляхів майбутнього. Іншими словами, щоб знати куди і як йти, потрібно знати звідки і як ми прийшли.

Історія України простежує процеси зародження і формування українців як народу, форми їх організації і життя, економічний лад, соціально-політичні від-носини, культуру, духовний світ – весь спектр проблем, з яких складається система життєзабезпечення української нації в найрізноманітніших проявах. Водночас історія України розглядає взаємовідносини українців із вкрапленими в їх середовище інших народів.