Сторінка
4

Методи виховання

До гальмівних прийомів створення виховуючих ситуацій відносять паралельну педагогічну дію, удавану байдужість, осуд, наказ, попередження, обурення, ласкавий докір, натяк, іронію, вибух.

А. Макаренко часто користувався прийомом паралельної педагогічної дії, який він тлумачив як непрямий вплив на вихованця через колектив. При цьому подолання негативної риси характеру чи поведінки здійснюється не шляхом безпосереднього звернення до учня, а через вплив на нього колективу. Педагог виступає у такому випадку з претензіями до колективу і вимагає від нього відповідати за поведінку його членів. Після цього колектив має засудити негідний вчинок одного з учнів, який, у свою чергу, повинен відреагувати на вимоги колективу.

Суть прийому удаваної байдужості полягає в тому, що педагог завдяки своїй витримці робить вигляд, що нічого не помітив, і продовжує почату роботу. Вихованець здивований, що на його витівку не реагують, його задум провалюється, і усвідомлює недоречність такої поведінки. За таких обставин не залишається нічого, як відмовитися від задуму навмисне порушувати дисципліну.

Одним з дієвих прийомів реагування є осуд негативних учинків, поглядів і переконань. Педагоги або члени колективу на зборах або наодинці критикують осіб, які поводяться негідно. Пережите при цьому почуття сорому спонукає їх у майбутньому стримувати себе і не допускати подібних учинків, виховує почуття відповідальності за свою поведінку. Прийом наказу виражається категоричною вимогою вчителя, який розраховує на безумовне його виконання. Наказуючи, вчитель підкоряє своїй волі волю вихованця, тому наказ має бути чітко сформульованим і безальтернативним. Наказ часто використовують, коли потрібно не тільки організувати, а й скоригувати поведінку учня.

За допомогою прийому попередження вихователь розкриває неприємні наслідки певних дій, які обов'язково проявляються, якщо не виправити поведінки. Суть його полягає в тому, що вихователь викликає в учня хвилювання і бажання уникнути таких наслідків. У попередженні, окрім змісту слів, звернених до вихованця, важливу роль відіграє тон вихователя – серйозний, переконливий, інколи погрозливий. Вихователь має добре знати, що може вплинути на учня: виклик батьків до школи, обговорення поведінки на зборах учнів класу тощо.

Прийом обурення доцільний, якщо підопічний допустив негативний учинок. Обурюючись, вихователь одночасно розкриває негідність учинку, викликаючи сором і бажання виправитися. Прояв обурення має містити й елементи переконання: аргументи педагога, його схвильованість примушують підопічного критично глянути на свою поведінку.

Педагогічний прийом ласкавого докору характеризується тим, що розмова з винуватцем ведеться приязно. Такий тон дає змогу вихованцю бути відвертішим, довірливіше ставитися до педагога, викликає бажання виправитися.

У певних випадках вихователь не карає вихованця, який вчинив неправильно, і ставиться до нього так, ніби нічого не трапилося. Вдаючись до натяку, він створює умови, за яких підопічний сам усвідомлює свою вину. Застосування цього прийому передбачає розповідь у присутності винуватця про хороший учинок самого вихователя, інших осіб, тобто контрастний за змістом із його власним. Така розповідь і слугує натяком на його провину.

Прийом іронії полягає в доброзичливому висміюванні недоліків винуватців без приниження їх гідності. Його особливістю є створення педагогічної обстановки, в якій порушника ставлять у смішне становище перед товаришами. Почуття незручності й сорому, які в цей час його переповнюють, спонукають долати недоліки, через які він став смішним.

А. Макаренко використовував педагогічний прийом вибуху. Суть його полягає у створенні такої педагогічної обстановки, за якої швидко і докорінно перебудовується особистість. При цьому важливу роль відіграє те, що підопічний потрапляє у таку штучно створену ситуацію раптово. Інтенсивні психологічні зміни можуть відбутися тільки в педагогічній обстановці, що може викликати нові сильні почуття. Педагогу необхідно добре знати вихованця, щоб вплинути на його почуття (радість, смуток, сором, гнів тощо), щоб він по-новому оцінив себе, переконався у необхідності поводитись інакше.

Ці методи виконують функції регулювання, коригування і стимулювання поведінки і діяльності вихованців. До них належать змагання, заохочення і покарання.

Змагання. Постаючи як конкуренція, боротьба за існування, воно є рушійною силою розвитку. Змагання відзначається гласністю, об'єктивним порівнянням підсумків, організовує, згуртовує колектив, спрямовує на досягнення успіхів, учить перемагати. У його результатах відображається вся багатогранність життя школи, вузу. Змагання змушує тих, хто відстає, підніматися до рівня передових, а передових надихає на нові успіхи.

Ефективність змагання залежить від того, наскільки воно відповідає прагненню особистості до здорового суперництва, самоутвердження, від обізнаності учасників з його умовами, контрольованості та гласності результатів. Не менш важливе використання матеріальних і моральних стимулів.

Заохочення. В основі його схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення.

Найчастіше з метою заохочення використовують подяку, вміщення портрета на дошці пошани, нагородження грамотою, цінним подарунком та ін.

Досвід показує, що не всяке заохочення активізує процес виховання. Воно має виховну силу тільки за певних умов. Передусім важливо своєчасно помітити появу позитивних зрушень у поведінці особистості, в ставленні до навчання, праці. Корисно похвалити підопічного, коли він ще не досяг серйозних успіхів, але вже виявляє прагнення до цього. Відзначаючи хоча б ледь помітні зміни на краще, невеликі перемоги учня над собою, педагог пробуджує в ньому бажання й далі вдосконалюватися, стимулює повторення подібних учинків. Якщо ж вихователь пройде мимо перших перемог підопічного, не побачить його старань, це може негативно позначитись на всьому процесі його виховання.

Виховна сила заохочення «авансом» особливо виявляється стосовно тих, кого взагалі рідко або ніколи не заохочують, хто не переживав відчуття радості від похвали. Однак заохоченням «авансом» зловживати не можна. Воно теж має бути заслуженим. При цьому враховують не тільки результати діяльності, а й сумлінність, час, витрачений на роботу, кількість зусиль. Зважають і на те, що одній людині певна справа дається легко, іншій – набагато важче.

Покарання. За своєю суттю – це несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому.

Покарання, як і заохочення, слід використовувати тільки як виховний засіб. До порушників правил поведінки, дисципліни, режиму праці застосовують такі покарання: догана, усне зауваження, зауваження у щоденнику, зниження оцінки за поведінку. Найбільше покарання – виключення порушника зі школи – здійснюється за систематичні аморальні вчинки або правопорушення (злодійство, хуліганство тощо).

Покарання може бути пов'язане з накладанням додаткових обов'язків; з позбавленням або обмеженням певних прав, а також моральним осудженням.