Сторінка
1
XIV побоювався комети, що пройшла в 1680 році, вважаючи її провісницею своєї загибелі.
Величезний внесок у вивчення істинної природи комет зробив Едмонд Галлей. Ним була встановлена періодичність появи однієї і тієї ж комети в 1531 p., 1607 p. і 1682 p. Галлей зацікавився рухом комети 1682 р. і почав обчислення її орбіти. Йому довелося звернутися до Ньютона, що займався подібними обчисленнями. Ньютон відразу дав відповідь: комета буде рухатися по еліптичній орбіті. На прохання Галлея Ньютон виклав свої обчислення й теореми в трактаті «Про рух». Надалі Галлей почав займатися визначенням кометних орбіт за астрономічними спостереженнями. Вченому вдалося загалом зібрати відомості про 24 комети і випустити перший каталог кометних орбіт. У цьому каталозі Галлей визначив три комети, ідентичні за своїми характеристиками, із чого він зробив висновок, що це не три різні комети, а одна, що тільки з'являється з великим часовим інтервалом. Виявилося, що період її появи дорівнює 75,5 року. Згодом вона була названа кометою Галлея. Після появи першого каталогу Галлея вчені почали постійно вести каталоги, у які заносяться не тільки вже відомі комети, але й знову відкриті. Найбільш точним і надійним із них вважається каталог Б. Марсдена, виданий у 1972 р.
Якщо Галлеєві вдалося обчислити періодичність появи комет і їхні орбіти, то їхнє утворення так і залишилося загадкою. Ще в XVIII столітті Гершель, спостерігаючи за туманностями, припустив, що комети — невеликі туманності, що рухаються в міжзоряному просторі.
У 1796 році Лаплас у своїй книзі «Виклад системи світу» висловив першу, хоча почасти і помилкову, наукову гіпотезу про походження комет. Лаплас вважав їх обривками міжзоряних туманностей, хоча в їхньому хімічному складі присутні істотні розходження. Однак припущення вченого про те, що ці об'єкти мають міжзоряне походження, підтверджувалося наявністю комет із майже параболічними орбітами. Короткоперіодичні комети Лаплас вважав такими, що також прийшли з міжзоряного простору, але «солись були захоплені магнітним полем Юпітера і переведені ним на короткоперіодичні орбіти. Теорія Лапласа має прихильників і сьогодні. (Комети падають на Сонце або обертаються довкола нього уздовж сильно витягнутих орбіт, тому відповідно поділяються на довгопе-ріодичні, з періодом обертання близько 100 років і більше, і короткоперіодичні, із періодом обертання 7 років).
У 50-х роках голландський астроном Я. Оорт висунув гіпотезу про існування кометної хмари на відстані 150 000 а. о. від Сонця, що утворилася в результаті вибуху 10-ої планети Сонячної системи — Фаетона, яка колись існувала між орбітами Марса і Юпітера. На думку академіка В. Г. Фесенкова, планета вибухнула в результаті занадто сильного зближення Фаетона та Юпітера, від впливу колосальних приливних сил, в результаті чого виникло внутрішнє перегрівання Фаетона. Вибух був неймовірно сильним, від чого більша частина речовини у вигляді астероїдів, метеоритів і уламків крижаної кори залишила межі Сонячної системи, а менша частина затрималася на орбіті Фаетона, де й зараз циркулює у вигляді астероїдів, метеоритів і кометних ядер, і на периферії Сонячної системи у вигляді хмари Оорта.
Деякі кометні ядра зберегли реліктовий лід під пухким, сформованим із ту гоплавких компонентів теплоізоляційним шаром, і дотепер у поясі астероїдів іноді відкривають короткоперіодичні комети, що рухаються уздовж майже кругових орбіт (комета Смирнової-Черних, відкрита у 1975 p.).
Сьогодні загальноприйнятою вважається гіпотеза гравітаційної конденсації всіх тіл Сонячної системи з первинної газопилової хмари, що мала подібний до сонячного хімічний склад. У холодній зоні хмари скондесувалися планети-гіган-ти: Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун. Вони увібрали себе найбільш розповсюджені елементи протопланетної хмари, у результаті чого маса кожної зросла настільки, що вони почали захоплювати не тільки тверді частинки, але й гази. У цій холодній зоні утворилися і крижані ядра комет, що частково пішли на формування планет-гігантів, а частково, зі зростанням мас цих планет, почали відкидатися ними на периферію Сонячної системи, де й утворили «резервуар» комет — хмару Офта.
У результаті вивчення елементів майже параболічних кометних орбіт, а також застосування методів небесної механіки було доведено, що хмара Оорта реально існує і є досить стійкою: період її напіврозпаду складає близько одного мільярда років. Хмара постійно одержує поповнення з різних джерел, тому вона не припиняє свого існування.
Ф. Уіпл вважає, що в Сонячній системі крім хмари Оорта існує і ближча область, заповнена великою кількістю комет. Вона знаходиться за орбітою Нептуна, містить близько 109 комет і саме вона викликає ті помітні збурювання в русі Нептуна, які раніше приписувалися Плутону, тому що має масу на два порядки більшу, ніж маса Плутона. Цей пояс міг утворитися, за теорією ризького астронома К. Штейнса, у результаті так званої «дифузії кометних орбіт». Вона полягає в дуже повільному нагромадженні малих планетних збурювань, результатом чого стає поступове скорочення великої півосі еліптичної орбіти комети. Таким чином, за мільйони років багато комет, які раніше належали хмарі Оорта, змінюють свої орбіти так, що їхні перигелії (найближча відстань від Сонця) починають концентруватися поблизу найбільш віддаленої від Сонця планети-гіганта Нептуна, що має велику масу і протяжну сферу дії. Тому цілком можливим є існування прогнозованого Уішюм кометного пояса за Нептуном.
Надалі еволюція кометної орбіти з пояса Уїпла протікає набагато стрімкіше, у залежності від зближення з Нептуном. При зближенні відбувається сильна трансформація орбіти: Нептун своїм магнітним полем діє так, що після виходу зі сфери його дії комета починає рухатися по різко гіперболічній орбіті, що призводить або до її викиду із Сонячної системи, або вона продовжує рухатися усередину планетної системи, де може знову зазнати впливу планет-гігантів, або рухатиметься до Сонця по стійкій еліптичній орбіті, своїм афелієм (точкою найбільшого віддалення від Сонця) демонструючи приналежність до сімейства Нептуна. На думку О. І. Казимирчак-Полонської, наприклад, дифузія призводить до нагромадження кругових кометних орбіт також між Ураном і Нептуном, Сатурном і Ураном, Юпітером і Сатурном, які також є джерелами кометних ядер.
Завантажити реферат