Сторінка
1

Чи існують інші цивілізації?

У XXI століття ми ввійшли, озброївшись гігантськими науковими відкриттями і технологічними досягненнями XX століття. Ми можемо звернутися до історичної довідки, якщо нас щось цікавить, можемо дозволити собі брати участь у розвитку новітніх наукових течій, але ніхто не може зазирнути в майбутнє і сказати, що очікує людство, чи небезпечний для планети технологічний процес, скільки ще існуватиме наша цивілізація. Свежая информация продвижение сайта подольск у нас на сайте.

Усім відомо, що розумна людина з'явилася кілька десятків тисяч років тому. Одна епоха змінювала іншу, людство розвивалося за своїми законами, не пов'язаними з космосом, а тим більше із Всесвітом, адже природничі науки, що частково відкрили нам справжнє положення, яке ми займаємо в космічній нескінченності, виникли порівняно недавно. Одночасно з цим стрімко почали розвиватися технології, що дозволило нам, якщо можна так сказати, «над-швидко» жити. Авіабудування, машинобудування, відкриття й використання потужних і надпотужних джерел енергії, створення інтерактивних засобів зв'язку — усе це змусило людство відмовитися від найдавніших уявлень про те, що Землю «тримають три кити». Запуск супутників і космічних ракет у межах Сонячної системи дозволив землянам вивчати космічних сусідів і переконатися, що, принаймні в нашій Сонячній системі, жодних інших форм життя бути не може. Людина, як персона вельми товариська, почуває себе дуже самотньо на невеликій планеті, яка невідомо скільки ще проходитиме по своїй орбіті. їй, крихітній часточці нашої Галактики, самотньо, страшно й цікаво. Страшно — зрозуміло чому, а от інтерес полягає у, скажемо так, «колективізмі всесвітнього мислення». Дуже вже хочеться знайти щось живе, розумне, щоб обмінятися знаннями, спостереженнями і т. ін. Адже людині властиве почуття колективізму, чому ж тоді у Всесвіті не можуть існувати її сусіди, співрозмовники, соратники? Тому сучасна людина і ставить запитання: чи є життя в інших сонячних системах і галактиках?

Чи можна повірити в існування інших цивілізацій? Якщо ні, то як тоді пояснити, звідкіля взялися «літаючі тарілки», незрозумілі сліди, залишені на соковитих травах Землі, очевидно, інопланетними космічними кораблями, непояснені зникнення людей і повернення їх зі зміненою свідомістю — усі ці так добре відомі нам «сліди інопланетних цивілізацій»? На ці питання можна відповідати по-різному. Уфологи досі сперечаються про походження НЛО й інших аномальних явищ, зокрема так добре всім відомого Тунгуського метеорита. У XX столітті вчених зацікавила Тунгуська проблема, яку вони спробували вивчити, але тому що справа відбувалася в 60-і роки, у період активного будування соціалістичного суспільства, результати досліджень були засекречені. Тунгуська проблема так і залишилася проблемою для простих обивателів. Тільки через п'ять років після санкціонованих державою досліджень знайшлися добровольці, які вирішили самостійно вивчити цей феномен, щоб обнародувати факти.

У 1965 році професор І. С. Астапович опублікував результати обробки численних даних про політ тунгуського тіла і дійшов висновку, що воно летіло по прямій, яка з'єднує Іркутськ і Вановару, точно з півдня на північ. Такі висновки ґрунтувалися не тільки на свідченнях очевидців, але і на елементарних знаннях законів фізики. Наприклад, при польоті фізичного тіла в атмосфері виникає могутня балістична хвиля. Вона породжує звуки і при положистій траєкторії навіть викликає легкий струс ґрунту. Крім того, тертя тіла в польоті об повітря призводить до утворення електростатичних зарядів, а їх поступове розсмоктування в атмосфері спостерігач сприймає як потріскування або шурхіт. За всіма отриманими даними виходить, що тунгуське тіло справді рухалося з півдня на північ.

У цьому ж 1965 році раптом з'ясувалося, що до місця катастрофи загадкове тіло прилетіло точно зі сходу! Про це говорили численні очевидці, опитані відразу ж після падіння загадкового об'єкта, які проживають у районах на сході від селища Вановари, найближчого населеного пункту до епіцентру вибуху. До такого ж висновку привів математичний аналіз вивалів лісу навколо епіцентру. За поваленим лісом і рослинами чітко проявилася вісь симетрії — проекції тунгуського тіла на земну поверхню. Таким чином, учені зайшли в глухий кут: як могло тунгуське тіло мати дві різні траєкторії — південну й східну, тобто, простіше кажучи, які закони фізики могли дозволити йому під час польоту так різко повернути?

Для пояснення причин вибуху слід було визначити нахил траєкторії тунгуського тіла до площини горизонту. Щоб одержати хоч якісь вихідні дані, учені знайшли неординарне рішення. Багато очевидців, які знаходилися зі східного боку від епіцентру, бачили пиловий слід від тунгуського тіла і чули звуки, що супроводжували його політ в атмосфері. Але справа в тому, що пиловий слід і звуки стають видимими і чутними лише тоді, коли тіло знижується до 50 км, вище такі ефекти не проявляються і ніяк не сприймаються. Якщо виходити з цього, то знаючи відстань від очевидця до епіцентру, можна легко вичислити нахил траєкторії. За отриманими даними виявилося, що десять градусів є тією верхньою межею, за яку запевне не виходив цей нахил. Якщо порівнювати результати польоту «східного» тіла з «південним», можна побачити, що вони схожі.

З усього вищесказаного випливає, що тунгуське тіло мало високу механічну міцність, а отже, і значну густину. Визнаймо, що не всяке тіло здатне пролетіти в нижніх шарах атмосфери багато сотень кілометрів зі швидкістю, яка у багато разів перевищує швидкість кулі (початкова швидкість при вльоті в атмосферу не могла бути меншою за 11 км/с), і при цьому не розсипатися задовго до зіткнення із землею. Можна сказати, що на досить тривалій ділянці польоту опір атмосфери при цьому складав десятки і навіть сотні кілограмів на квадратний сантиметр. Для порівняння можна навести такий приклад, пам'ятаючи, що йдеться про статистично «спокійні» навантаження: пемза витримує граничне статистичне навантаження в 20 кг/см2, цегла — 60 кг/см2. Якщо при динамічних навантаженнях опір руйнуванню падає удвічі-втричі, то виходить, що тунгуське тіло було набагато міцнішим і щільнішим за цеглу. Можна уявити собі мінімальну густину тунгуського тіла, вважаючи, що наприкінці польоту, безпосередньо перед вибухом, воно мало швидкість близько 2 км/с. При меншій швидкості тіло, яке стрімко ввірвалося в атмосферу, не світиться, чого не скажеш про тунгуське тіло. За розрахунками видно, що на той момент тиск складав 78 кг/см, а отже, густина тіла була не меншою за 2 г/см3.