Сторінка
3
Діалектика наукового пізнання. Сучасні захисники релігії прагнуть створити враження, що науці властива неповнота, що вона не може дати досить глибоких знань про світ.
«Міцна 1 надійна основа для науки недосяжна,— твердить католицький філософ І. Бохенський у своїй книжці «Шлях до філософських роздумів», виданій у Фрейбурзі в 1960 p.— Оскільки наукові знання уточнюються і поглиблюються, науковий метод пізнання ненадійний»'.
О. О. Осипов, діяч руської православної церкви, .який порвав з релігією, розповідав, що в бесідах з ним деякі керівники руського православ'я не раз говорили про те, що науці довіряти не можна, оскільки наукові уявлення змінюються.
Такими є твердження сучасних богословів. А яка ж дійсність? Чи змінюються з часом наукові уявлення?
Так, у міру відкриття нових фактів змінюються. Особливо часто це відбувається в наш час — епоху науково-технічної революції, надзвичайно бурхливого розвитку природознавства.
Проте, чи означає це, що захисники релігії мають рацію, чи, навпаки, змінюваність наднових уявлень говорить про силу науки, про її необмежену здатність дедалі глибше пізнавати навколишній світ?
Аналізуючи закономірності наукового пізнання, В. І. Ленін у своїх «Філософських зошитах» визначив головну, основоположну рису людської діяльності з вироблення нових знань дуже точною і місткою формулою: «Істина є процес» '.
Якби процес пізнання завершувався на стадії спостережень, то в людини могли б складатися неправильні, хибні уявлення про довколишній світ. Проте, як ми бачили, спостереження — лише перший ступінь пізнання. Дані, здобуті шляхом спостережень, узагальнюються й переробляються в результаті дії мислення, що витлумачує, інтерпретує ці дані й створює для їх пояснення різні ідеї, гіпотези і теорії.
Таким чином, процес розвитку науки — це рух людського пізнання до абсолютної істини через нескінченний ряд розширюваних і поглиблюваних відносних істин.
Щоб переконатися в тому, що змінюваність наукових уявлень не є свідченням немічності науки, її недостовірності, її нездатності проникнути в глибинну сутність явищ, як це твердять сучасні захисники релігії, спробуємо з'ясувати, чому і як відбуваються найістотніші, кардинальні зміни наукових уявлень, що спричинюють докорінну зміну бачення світу — наукові революції.
Розвиток науки, наших знань про світ — це діалектичний процес, це нескінченний ланцюг послідовних наближень, кожне з яких виправляв й доповнює попередні уявлення.
Не тільки матеріальний світ, а й будь-який реальний об'єкт, чи то зірка чи галактика, електрон чи атом, невичерпні.
Тому наукове пізнання не може охопити одразу об'єкт, що нас цікавить, у всій безлічі його зв'язків і відношень. Єдиний реальний шлях вивчення навколишнього світу — це метод послідовних наближень, неухильне й наполегливе розширення і поглиблення наших знань. Перефразовуючи ленінські слова, можна визначити наукове пізнання як рух до абсолютної істини через ряд істин відносних.
«Кожний ступінь у розвитку науки,— писав Кант,— додає нові зерна до цієї суми абсолютної істини, але межі істини кожного наукового положення відносні, будучи то розсовувані, то звужувані дальшим зростанням знання».
І в іншому місці:
« .Ми будемо наближатися до об'єктивної істини все більше й більше (ніколи не вичерпуючи її) .».
При цьому Кант особливо підкреслював, що «межі наближення наших знань до об'єктивної, абсолютної істини історично умовні, але безумовне існування цієї істини, безумовне те, що ми наближаємось до неї».
Аналіз і осмислення фактів приводять до побудови гіпотез — теоретичних конструкцій, покликаних зв'язати всі відомі факти в єдину систему, пояснити їх з єдиної точки зору.
Але гіпотеза — це тільки перше наближення до дійсності, оскільки вона звичайно будується на обмеженій
кількості фактів. Гіпотеза — це швидше робочий інструмент, що дає змогу впорядкувати вивчення проблеми, організувати дальший науковий пошук, зокрема визначити шляхи виявлення нових додаткових фактів, здатних поглибити наше знання в даній галузі.
У результаті подальших досліджень, а інколи прогресу в суміжних областях природознавства відкриваються нові, невідомі раніше факти. Якась їх частина може добре вкладатися в існуючу гіпотезу, сприяючи її уточненню й поглибленню. Але деяким фактам дати задовільне пояснення в межах діючої гіпотези не вдається. Можуть бути також виявлені факти, що вступають з нею у пряму суперечність.
Це приводить до перегляду існуючої гіпотези, її видозмінення і узагальнення для того, щоб вона охопила всі відомі факти — і старі, і нові. В якихось випадках від первинної гіпотези доводиться навіть повністю відмовлятися.
Відзначаючи роль гіпотез у розвитку природознавства, Ф. Енгельс писав: «Формою розвитку природознавства, оскільки воно мислить, е гіпотеза. Спостереження відкриває який-небудь новий факт, що робить неможливим старий спосіб пояснення фактів, належних до тієї самої групи. З цього моменту виникає потреба в нових способах пояснення, яка спирається спершу тільки на обмежену кількість фактів і спостережень. Подальший дослідний матеріал приводить до очищення цих гіпотез, усуває одні з них, виправляє другі, поки, нарешті, не буде встановлений у чистому вигляді закон. Коли б ми захотіли чекати, поки матеріал буде готовий у чистому вигляді для закону, то це означало б припинити доти мисляще дослідження, і вже через одне це ми ніколи не дістали б закону».
Після ряду послідовних кроків, послідовних удосконалень гіпотеза перетворюється в теорію, яка охоплює на основі надійно встановлених природних закономірностей велике число фактів і яка здатна передбачати нові факти, ще невідомі.
Таким чином, відповідність наукових уявлень реальній дійсності досягається поступово, і вона є завжди лише частковою й неповною, бо навіть найдосконаліша наукова теорія не може у всіх відношеннях відповідати явищам, що їх вона описує.
З іншого боку, жодна наукова теорія, яке б широке коло явищ вона охоплювала, не може бути «істиною в останній інстанції». В нескінченно різноманітному світі завжди існуватимуть явища, «розташовані» за межами цього кола.
Оскільки світ є нескінченно різноманітним, то ніякий фактично досягнутий рівень знань не гарантує від виникнення нових фактів і нових запитань. Швидше навпаки. І, мабуть, мав рацію один стародавній мудрець, який сказав, що, чим ширшим є коло наших знань, тим більша і лінія дотику з невідомим.
Тому, яким би не був великим обсяг існуючих знань, перед ученими завжди стоїть і стоятиме питання: «Чого ми ще не знаємо?»
Відкриття явищ, що лежать за межами застосовності тієї чи іншої наукової теорії, приводить до побудови більш загальної теорії, яка в змозі охопити як попередні факти, так і нові. При цьому колишнє знання не відкидається цілком. Відкидаються тільки «помилки», підтверджені ж досвідом наукові теорії, що існували раніше, в межах своєї застосовності зберігаються. Але ці межі визначаються чіткіше. А попередні теорії включаються як часткові чи граничні випадки в нові, більш загальні теорії. Це положення, яке дістало назву принципу відповідності, є одним з наріжних каменів методології наукового пізнання.