Сторінка
3
Очевидно, окрім історичного ядра міста біля північно-західного схилу Замкового пагорба, на території якого збереглися найдавніші львівські храми, уже в княжі часи забудова зайняла також нижчу частину схилу біля західного підніжжя Замкової гори, де згодом, у другій половині XIV ст., розвинувся центр "магдебурзького" Львова. За традицією, новий центр міста заснував князь Лев Данилович 1270 р., а версія походження львівського середмістя лише з другої половини XIV ст. утвердилася лише в новішій літературі . Зміни у розвитку планувальної структури середмістя засвідчує відмінність мірної системи розпланування забудови окремих ділянок території "міста в мурах" .
Хоч внаслідок особливостей історичної долі Львів виступає як найхарактерніший приклад містобудівної фундації Данила Галицького, він не демонструє ситуації унікальної. Його своєрідним старшим ідейним двійником, вірогідно, був згадуваний Данилів, який, однак, не зберігся як місто. Правдоподібно, фундація міст на честь Данила Галицького та наступника престолу вказує на певну ширшу програму, відображення якої на іншому рівні можна бачити також в заснуванні у Львові монастирів св. Онуфрія та Георгія — вірогідно, на честь святих покровителів Лева Даниловича і Юрія Львовича.
Тогочасна містобудівна система передбачала спорудження міст насамперед як укріплених поселень, проте відомостей про оборонну архітектуру міст другої половини XIII — першої половини XIV ст. поки що зібрано небагато, а мало не єдиним конкретним писемним джерелом тут виступають скупі свідчення Галицько-Волинського літопису. Вони стверджують, що у новоспоруджуваних містах Данила Галицького увага концентрувалася на будівництві укріпленої княжої резиденції. Нерідко на території княжого замку розміщувався також головний храм міста, як, наприклад, кафедральний собор св. Іоанна Златоуста у Холмі, у чому проявилася тенденція, вперше засвідчена на західноукраїнських землях ще в Перемишлі близько 1120 р. За літописними повідомленнями, укріплення таких резиденцій були земляними, з ровами і валами та дерев’яними стінами, що прямо підтверджено щодо Львова та Холма. Комбінований характер укріплень потверджують також свідчення літописця, що на вимогу монголо-татар окремі міста були "розметані" або ж розкопані самими татарами на знак перемоги. Такий характер укріплень становить одну з прикметних рис оборонного будівництва Галицько-Волинської Русі, що продовжувало традиційну для цього регіону систему фортифікацій із засипаних землею клітей і дерев’яних стін, обнесених ровами.
Окрім Данила Галицького, активну містобудівну політику, як зазначалося, проводив також його брат Василько на Волині, проте про неї не збереглося майже ніяких конкретних відомостей поза лаконічною літописною згадкою під 1276 р. про численні городи, споруджені в часи правління князя. Продовжувачем цієї діяльності став його наступник Володимир Васильковим, який успадкував від батька не лише сам інтерес до містобудівного руху, але й тих майстрів, які реалізували відповідні задуми. Одним з них, безперечно, був згаданий у літопису під 1276 р. у зв’язку із заснуванням Кам’янця княжий будівничий — Олекса, який, за словами літописця, спорудив чимало укріплених городів для Василька Романовича і продовжував працювати для Володимира Васильковича. Наведене свідчення вказує, що діяльність Олекси мала розпочатися задовго до 1276 р., й він належав до артілі майстрів, яку Володимир Василькович успадкував від батька. Це дає підстави висловити здогад, що засвідчена значно скромнішими даними містобудівна діяльність волинських князів так само була результатом широкої продуманої політики, що спиралася, як свідчить особа Олекси, насамперед на місцеві кадри майстрів.
Як і в Данила Галицького, містобудівна політика Володимира Васильковича також скеровувалася перевалено у напрямку північно-західного прикордоння. Тут, за свідченням літопису, князь заснував Кам’янець, перебудував Берестя. Проте, як і Данило, він не полишав поза увагою давні волинські терени, хоч про них літописець повідомляє значно менше. Наприкінці життя Володимира Васильковича улюбленим місцем його перебування став Любомль, проте сліди місцевої княжої резиденції до цього часу не віднайдені. Єдина джерельна згадка щодо Луцька початку правління Мстислава Даниловича стосується заміської княжої резиденції в урочищі Гай, до комплексу якої, за свідченням літопису, як і в Любомлі, також входив храм.
Очевидно, відповідна традиція мала більше поширення і не лише у княжому середовищі — на це вказують насамперед особливості розпланування Галича. Таку ж роль своєрідного "супутника" щодо Звенигорода міг виконувати анонімний попередник Львова. Правдоподібно, резиденцією такого роду є недавно вікрите городище з храмом другої половини XIII ст. у Терепчі поблизу Сянока — на далекій південно-західній околиці Галицько-Волинського князівства.
Унікальним на загальноєвропейському тлі явищем в оборонному будівництві княжої доби є розташовані на скелях дерев’яні фортеці в Уричі, Бубнищі, Розгірчу та Підкамені. Завдяки вирубаним у скелях пазам, в яких кріпилися конструкції дерев’яної забудови, існує унікальна можливість їхньої ймовірної реконструкції. Хоч усі ці оборонні комплекси виникли ще в ранньокняжу добу, вони функціонували та розвивалися в другій половині XIII ст. З-поміж західноукраїнських наскельних дерев’яних фортець найбільшим було ґрунтовно досліджене укріплення у Тустані, що входило до оборонної системи Карпатської укріпленої лінії 6. На етапі найбільшого розвитку укріплення його дерев’яні стіни сягали висоти 21 — 22 м, воно займало площу 3 га.
До менш відомих аспектів оборонного будівництва княжого періоду належать укріплені монастирі, їхній оборонний характер обумовлювався як загальними тенденціями еволюції тогочасної архітектури, так і конкретною роллю окремих монастирських комплексів, нерідко засновуваних як важливі стратегічні пункти на найголовніших дорогах чи навколо міст. Їхні укріплення споруджувалися в руслі загальних тенденцій тогочасного оборонного будівництва й мали комбінований землянодерев’яний характер. Лише в поодиноких випадках до таких комплексів входили об’єкти мурованої оборонної архітектури — вежа Спаського монастиря поблизу Старого Самбора 7, пізніше, уже, мабуть, у XV ст., у цьому монастирі споруджено муровані стіни, незначні залишки яких виявлено археологічними дослідженнями. Вежа Спаського монастиря вказує, що мілітарні елементи могли відігравати важливу роль у системі укріплень окремих монастирських ансамблів.
Завантажити реферат