Сторінка
1

Собор Паризької Богоматері

У другій половині XII ст. у житті країн Європи відбулися істотні зміни. Внаслідок дальшого розвитку виробничих відносин у містах розвивається торгівля, ремісництво. Швидко зростає міське населення: йому стає вже тісно в закутих кам'яними стінами середньовічних твердинях. А без цих стін і баніт не обійтись: щодня на місто можуть напасти грабіжницькі війська чужих і своїх феодалів. З феодалами, що володіли навколишніми землями, були особливі рахунки, їхні беззаконні дії перешкоджали розвитку міст. Міське населення шукає захисту в централізованої королівської влади, яка, в свою чергу, була зацікавлена у спільниках по боротьбі з феодальною анархією. Міста починають одержувати від центральної влади так зване Магдебурзьке право, тобто право на певне самоврядування, що здійснювалося на основі цехового устрою. Це стимулювало бурхливий розвиток міського будівництва. Виникла потреба в нових типах споруд: будинках ремісників і купців, що за нестачею землі в місті будували кількаповерховими, торговельних складах, будинках міського самоврядування — ратуш тощо.

Велику роль у громадському житті міста відіграє собор. Це вже не церква монастиря і не капела феодального замку, а споруда, де не тільки відбувається богослужіння, але й збирається майже все населення міста для урочистих церемоній, пов'язаних з міським життям, розігруються містерії — попередники театралізованих видовищ, складаються торговельні угоди, читаються лекції студентам. У Паризькому соборі, наприклад, засідали Генеральні штати — перший французький парламент. Отже, собор мав бути величезних розмірів. Збудувати його старою романською будівельною технікою було неможливо, адже потрібно було перекрити великий простір при максимальній економії матеріалу (у містах кам'яних копалень не було, матеріал треба було возити здалеку, здебільшого через володіння феодалів). В умовах нового характеру виробництва собор будували не кріпаки, а вільні ремісники, здебільшого високої кваліфікації, за роботу яких треба було платити грішми. Настала велика потреба в технічній революції, в результаті якої виникла б нова конструктивна система. Таку систему було створено. Вона була величезним технічним досягненням і становила основу нового, так званого готичного архітектурного стилю, що став характерним для більшості європейських країн у XIII—XV ст.

Міські собори розраховані на велику кількість людей: в паризькому соборі вміщується 10 тисяч чоловік, а в одному з найбільших готичних соборів — Міланському — до 40 тисяч.

У 1163 р. на острові Сіте — історичному центрі Парижа, на місці старої єпископської капели св. Стефана, король Людовик IX у присутності римського папи урочисто заклав новий собор французької столиці Нотр-Дам — собор Паризької богоматері. Собор будували поетапно: у 1182 р. було завершено його східну частину, у 1200 — західну, у XIII ст.— західний фасад і його скульптурні роботи. Будівництво собору тривало до середини XIV ст.

У 20-х роках XIX ст. собор було повністю відновлено відомим французьким реставратором Віоле де Дюком, який надав йому первісного вигляду. Роботи Віоле де Дюка і відомий роман Віктора Гюго «Собор Паризької богоматері» сприяли популяризації цієї визначної пам'ятки готичної архітектури. Паризький собор — це одна з перших споруд, в якій остаточно сформувався готичний стиль, хоча в ньому ще збереглися деякі особливості романської архітектури: масивні, круглі в плані стовпи, а також масивні стіни, деяка затемненість інтер'єра. Проте своєю величчю і красою собор полонить кожного, хто підходить до нього. Незважаючи на те, що про нього добре відомо з однойменного роману В. Гюго та численних описів кожної частини, все ж щоразу він постає у новій красі.

Високо підносяться над площею могутні башти. Це ще не високі шпилясті «бефруа» пізніших часів, проте вони нічого спільного не мають з романськими глухими баштами. Широкі, стрільчасті прорізи і безліч вертикальних тяг роблять їх легкими й ажурними. Нижче — верхній ярус собору з прозорого мережива декоративної аркади, ще нижче — середній ярус з величезним круглим вікном — «розою». Під ним — «галереї королів», як називають ряд скульптурних зображень біблійських царів в арках колончастого фриза. І, нарешті, внизу широко розкривають подвійні дверні входи перспективні портали, прикрашені різьбленим орнаментом і скульптурами. Вигнуті дуги стрільчастих арок сповнені динамічної напруги, проте вся композиція собору врівноважена горизонтальними лініями фасаду і спокійними пропорціями мас. Колись фасад собору був чорним від багатосторічного пилу й кіптяви. Нещодавно його почистили і надали каменю первісного сіро-жовтого кольору. Проте вчені висловлюють думку, що кіптява знову швидко вкриє собор, оскільки промисловий дим і пил постійно стоять над Парижем і руйнують фасади старовинних споруд.

Усередині собор зустрічає урочистим присмерком. Через величезні круглі рози-вікна з вітражами ллється різноколірне світло. Художній ефект від них надзвичайний. Це ніби світлові симфонії, що оповивають вас музикою. Світло ллється також і через величезні вікна в апсидах, яскраво осяваючи східну частину, де відбувається богослужіння. На тридцятип'ятиметрову висоту здійнялися профільовані тяги, що нервюрами з'єднуються на склепіннях перекриттів.

Обходячи собор, бачиш величезні тонкі ребра, що з трьох сторін обступили споруду. Центральний неф завершує високий двосхилий дах, покритий зеленуватою міддю. Чудовий вигляд має собор з набережної Сени, де його сепійні фасади гармонюють з темною зеленню навколишніх дерев та синьо-зеленим листям плюща, що нависає з парапетів на кам'яну стіну набережної.

БУДИНКИ РАДИ МІНІСТРІВ УРСР ТА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УРСР

Одним із засновників радянської архітектури є І. О. Фомін (1872-1936), з чиїм іменем пов'язано чимало прекрасних архітектурних творів. Метою життя І.О. Фоміна було створення радянського архітектурного стилю, який, за його словами, повинен бути «простим, здоровим, із суворими, чіткими й лаконічними формами, і водночас бадьорим, яскравим, і життєрадісним». І.О.Фомін вважав, що цей стиль має створюватись на) фрунті класики, бо «класична архітектура — це мова, яка в усі часи культурних періодів людства була зрозумілою для всіх народів». Проте взявши класику, ми повинні «сміливою і твердою рукою переробити її в певний сучасний, співзвучний нашій епосі стиль». Цими положеннями І.О. Фомін керувався під час створення проекту однієї з найкращих своїх споруд — будинку Ради Міністрів УРСР у Києві, що синтезував творчі пошуки видатного майстра. Проект будинку був створений у 1934 р., а будівництво тривало з 1935 по 1937 рр. Після смерті І.О.Фоміна завершенням споруди керував його учень і співавтор П. В, Абросимов.