Сторінка
3

Дзвінниці Закарпаття

На закарпатській Гуцульщині (східна час­тина колишнього комітату Мараморош) зно­ву відчутна традиція східного культового бу­дівництва з його симетричним розподі­лом об'ємів і домінуючим центральним верхом. Гуцульський стиль, подібно до бой­ківського, справляє враження спокою та врівноваженості, підсилене горизонтальним ритмом споруди. Можливо, найкраща на всій Гуцульщині п'ятизрубна церква міс­титься в с. Ясіня. Друга гуцульська церква стоїть у Лазещині. У гуцульських селах Івано-Франківщини кілька десятків п'ятизрубних церков являють усі можливі варіації цьо­го стилю, але й серед такого багатства дві за­карпатські церкви посідають визначне місце, тим більше, що всі гуцульські церкви Франківщини вкриті бляхою.

Церкви в селах Розтоки, Кваси, Луги, Білин, Стебний, Чорна Тиса, Ділове утворюють ще один стиль закарпатської гуцульської церкви, названий чеським дослідником ї. Мі-ланцем "середньогуцульським", на відміну від "північногуцульського" (Ясіня, Лазещина). Більшість церков цього стилю має в плані латинський хрест із короткими бічними рамена­ми, в яких вгадуються розвинуті рамена п'ятизрубної церкви. Основний об'єм -- видов­жена базиліка під двосхилим дахом з низькою баштою, вкритою шатром з маківкою. Всі ці храми порівняно нові (найстарший у с. Чор­на Тиса -- з 1836р.). Всі стоять у долинах річок Білої і Чорної Тиси.

Дерев'яні церкви 2-ї половини XIX та 1-ї половини XX ст. можна виділити в одну гру­пу "нових" базилічних церков. Ці споруди втрачають ряд суттєвих рис, властивих ста­рим храмам (опасання, ґанок із стовпчика­ми, розвинуті завершення веж), і тяжіють до уподібнення з мурованими базилічними цер­квами незалежно від етнічного регіону. Отже за останні 150—180 років церков традицій­них стилів уже не споруджували. Запанував єдиний взірець базилічної церкви. Незважа­ючи на певну однотипність та на пізніші пе­реробки, всі ці храми, безперечно, належать до цінних пам'яток народного будівництва. Серед них вирізняється кілька мініатюрних церков-каплиць кінця XIX або початку XX ст. Цінність цих споруд у тому, що вони донесли до нашого часу тип малих культових споруд невеликих, відда­лених сіл.

Дерев'яні церкви почали масово заміню­вати мурованими в XIX ст.

Скарбниця народного культового будів­ництва відчутно збідніла протягом XX ст. Можна назвати три періоди руйнування де­рев'яних культових споруд. Перший — від по­чатку XX ст. до 1945р., коли відбувається розпочата в XIX ст. заміна дерев'яних церков мурованими єдиного базилічного зразка. ). За двадцятиріччя належності Закарпаття до Чехословацької республіки вперше було сказано про захист дерев'яних культових споруд. Уперше публікуються статті та книги про народне зодчество, в основно­му українських та чеських учених.

Другий період нищення дерев'яних цер­ков розпочався після Другої світової війни, в умовах СРСР. Здійснювалася цілеспрямова­на робота щодо зменшення кількості культових споруд у західних областях України (у східних — церкви вже було майже знищено, починаючи з 1917р.). Для досягнення мети не добирали засобів.

У 1961 р. американський художник Роквел Кент відвідує Закарпаття і, зачарований дерев'яними церквами, пропонує реставрувати їх за власні гроші, чим вик­ликає обурення в тогочасних керівників. Адже обласний комітет компартії вирішив, що до­сить мати по одній дерев'яній церкві з кож­ного стилю!

Третій період нищення пам'яток культу­ри відбувається, на жаль, нині, на наших очах. В умовах релігійної свободи люди прагнуть замінити дерев'яні церкви мурованими або переробити старі. Кількасотрічні перлини де­рев'яної архітектури вкривають шифером, бляхою.), майже у всіх дію­чих церквах стіни всередині обшивають кар­тоном, а замальовування старих іконостасів набуло такого розмаху, що можемо говори­ти про катастрофу закарпатського іконопису.

Причини цього в неосвіченості людей, а часто і священиків і в повній, на жаль, бай­дужості теперішньої влади до культури.

Пам'ятки, що дійшли до нас, потребують єдиного — синівського піклування. Необхід­но зберегти не тільки відомі шедеври, а й най­меншу капличку чи придорожній хрест, бо все це є частинкою життя нашого народу, йо­го пошуками краси і ствердженням віри.

Розділ ІІІ. Дзвінниці Закарпаття

Окрему групу пам'ятників монументальної дерев'яної архітектури Закарпаття складають дзвінниці. Вони з'явилися порівняно пізно. При зведенні їх застосовувалися ті ж будівельні прийоми, що і в храмах: обшивка гонтом, пристрій навісів, заломів та ін. Проте вони відрізняються деякою різноманітністю своїх форм, зберігаючи при цьому певну стильову єдність, що зайвий раз говорить про велику творчу фантазію і винахідливість народних архітекторів.

Поставлені дзвінниці по сусідству з храмами. До споруди їх дзвону звичайно підвішувалися в самих церквах, над західними зрубами, де видно сліди їх кріплень. У деяких храмах дзвони дотепер ще не винесені в окремі дзвінниці. Наприклад, в дерев'яних храмах сіл Кострино Великоберезнянського району і Майдан Міжгірського району вони залишилися на баштах-дзвінницях храмів. У тих церквах, де дзвони вже зняті, башти-дзвінниці придбали лише архітектурно-декоративне значення.

Звичайно рубаним робився тільки перший ярус дзвінниці, а подальші яруси розвивалися в каркасі. Але зустрічаються дзвінниці, в яких застосована тільки каркасна конструкція. Верхній ярус робився з відкритими отворами — або у вигляді простих вирізів в обшивці самого каркаса, або у формі невисокої аркади. В більшості дзвінниці перекриті звичними чотирьохскатними шатрами з невеликими голівками вгорі.

Нині існуючі дзвінниці датуються XIX і XX ст., раніших споруд не збереглося. Мабуть, споруда окремих дзвінниць в Закарпатті в раніші часи взагалі не практикувалася, і дзвони, як ми вже відзначали, розміщувалися на дзвінниці церкви.

Багато дзвінниць втратили свій первинний вигляд внаслідок ремонту і переробок і придбали інші архітектурні форми, дещо відмінні від архітектури основної будівлі — церкви.

За старих часів дзвінниці використовувалися не тільки для культових, але і для інших цілей. Нижні яруси, наприклад, використовувалися під склади, а верхні виконували роль дозорних башт.

Найпростішим типом є дзвінниця в селі Гусний Великоберезнянського району. Це прямокутна в плані двох'ярусна споруда, де перший ярус — рубаний, глухий, другий — каркасний з відкритими отворами; тут же підвішені дзвони. Дзвінниця перекрита невисоким шатром на чотири скати.

Подальший розвиток типів дзвінниць пов'язаний із збільшенням її висоти за рахунок наростання ярусів. Верхній ярус, за деякими виключеннями, робили відкритим. Архітектурна обробка верхнього ярусу аналогічна обробці аркади-галереї в храмах.